Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
Але одного дня купецьке судно з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая привезло вантаж цілком звичної на вигляд, але рідкісної риби — в палець завдовжки, абсолютно чорного кольору. Її перевозили в товстостінних чавунних барильцях. Купець демонстрував товар на ринках Королівства: опускав меч у воду, чекав різкого металевого клацання й витягав на світ божий уже щось більше схоже на пилку із гострими зазублинами. Це була риба-ненажера — прісноводний вид, що мешкав у водоймах глибоких печер Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Ці риби добре продавалися на ринках Королівства, оскільки мали невеликі зуби, тверді як алмаз, із яких виготовлювали гарні свердла; їхні плавники, також надзвичайно гострі, можна було використовувати як наконечники стріл чи невеличкі ножі. У результаті дедалі більшу кількість риб-ненажер доставляли з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая до Королівства. Але одного дня купецьке судно, що перевозило вантаж риби, затонуло біля узбережжя Королівства, й більш ніж 20 барилець із рибою-ненажерою, які були на борту, потрапили в море.
Виявилося, що ця риба почувається в солоній воді навіть ліпше, ніж у прісній: виростає значно більшого розміру — довжиною зі зріст людини. При цьому підвищується й плідність, тож риби швидко заселили всі навколишні води. Риби-ненажери почали вижирати все, що опинялося на поверхні води, — човни, суденця й кораблі, хай якими великими вони не були, з’їдалися начисто, якщо їх не витягували на берег. Щойно велике судно оточували риби-ненажери, його днище швидко перетворювалося на величезну діру. Решта корпусу навіть не встигала зануритися у воду, як його об’їдали, не лишаючи й скіпки, немов судно просто розтавало посеред моря. Зграї риб-ненажер швидко заселили води навколо Королівства, охопивши його непроникним бар’єром у формі кільця, схованим у морській безодні.
Отак усі прибережні води Королівства стали домівкою для риб-ненажер, а узбережжя перетворилося на пустку. Зникли кораблі та вітрила на горизонті, й Королівство перетворилося на ізольоване місце: обірвалися всі зв’язки з Хе’ерсіньґеньмосикеньлаєм і рештою світу. Королівство повернулося в часи аграрного суспільства. Розвинені міста зникли, поступившись місцем невеличким містечкам і селам. Життя стало спокійним і розміреним — більше жодних змін, хвилювань чи несподіванок; день учорашній був схожим на сьогоднішній, сьогодні не відрізнялося від завтра. Жителі поступово призвичаїлися до нових реалій і більше не хотіли повертатися до звичного способу життя: спогади про події минулого поступово ставали такими ж рідкісними, як і дивовижні скарби з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Люди намагалися усвідомлено забувати минуле й не запам’ятовувати сьогодення. Вони вирішили, що чудово проживуть без історій, ведучи тихе, сумирне життя без найменших потрясінь. Ось так Королівство історій перетворилося на Королівство без оповідок.
Принцеса Росинка була зачарована почутою історією. Після того як Довге вітрило закінчив свою розповідь, минуло чимало часу, перш ніж вона запитала:
— А риби-ненажери розселилися по всьому океану?
— Ні, вони мешкають тільки в прибережних водах Королівства без оповідок. Ті, хто має гарний зір, у далечині можуть роздивитися морських птахів, які спокійно сидять на поверхні води, полюючи на їжу. Там риба-ненажера вже не водиться. Океан неосяжний і безмежний.
— Інакше кажучи, у світі існують й інші місця, окрім Королівства без оповідок та Хе’ерсіньґеньмосикеньлая?
— Принцесо, ви ж не думаєте, що весь світ складається лише з цих двох місцин?
— Але так мене навчав у дитинстві наш придворний учений муж.
— Він сам не вірив у ці побрехеньки. Світ навколо просто величезний, океан не має кінця-краю, й у ньому розкидані безліч островів — деякі з них більші за Королівство, а деякі менші; а ще існують цілі континенти.
— Що таке континент?
— Суходіл, широкий, немов океан. Навіть осідлавши найшвидшого коня, не вдасться перетнути цю землю з одного кінця в інший.
— Світ насправді такий величезний? — тихо зітхнула принцеса й раптом змінила тему: — Ти бачиш мене?
— Принцесо, я бачу лише ваші очі, які відбивають світло зірок.
— Тоді ти здатен роздивитися в них мою нескінченну тугу: я понад усе хочу вирушити у далеку-далеку подорож морем під вітрилами.
— Це неможливо, принцесо. Нам ніколи не судилося залишити межі Королівства без оповідок… Якщо вам страшно, я можу знову засвітити смолоскипи.
— Було б добре.
Після того як вогонь розгорівся, принцеса Росинка поглянула на капітана Довге вітрило, але побачила, що його увага прикута до чогось іншого.
— На що ти дивишся? — тихо запитала принцеса.
— Погляньте он туди.
І Довге вітрило вказав на невеличкий жмут трави, що випинався з піску неподалік від принцеси. У світлі смолоскипів на травинках виблискувало кілька крапель води.
— Ось такий вигляд має роса, — сказав Довге вітрило.
— О, то мене назвали на честь цього? І ми направду схожі?
— Так, принцесо. Ви неймовірно гарні, немов блискучі коштовності.
— Вони будуть іще красивішими після сходу сонця.
Капітан із розчаруванням зітхнув. І хоча він намагався зробити це безгучно, зітхання не залишилося поза увагою принцеси.
— Щось не так, Довге вітрило?
— Краплі роси швидко випаруються на сонці.
Принцеса злегка кивнула, й її очі потемніли, незважаючи на світло смолоскипів:
— То вони дійсно схожі на мене, бо щойно ця парасолька закриється — згину і я, перетворившись на росинку на сонці.
— Я не допущу, аби ви зникли, принцесо.
— Ми з тобою добре розуміємо, що нам не судилося дістатися до Могильного острова, щоб повернути додому принца Глибока вода.
— Якщо така наша доля, принцесо, то я ладен довіку тримати парасольку відкритою над вашою головою.
Третя казка Юнь Тяньміна: Принц Глибока вода
Коли принцеса Росинка прокинулася, вже почало дніти. Чорний колір моря поступився місцем блакиті, але принцеса все одно відчувала, що воно має геть інакший вигляд, ніж на бачених нею картинах. Безкраї простори, які поглинула темрява ночі, тепер лежали відкриті, немов на долоні. У світлі вранішнього сонця море видавалося спорожнілим, але в уяві принцеси причиною цього було не засилля риб-ненажер; радше це було її внутрішнє відчуття, подібне до того, як вона уявляла порожню опочивальню в палаці, що чекає на її прихід. Таємне бажання, про яке вона вночі розповіла Довгому вітрилу, тепер стало ще нав’язливішим: вона уявила, як її біле вітрило виринає десь посеред цього безкрайого моря, напинається вітром і зникає вдалині.
Тепер була черга тітки Широчині обертати парасольку над її головою. Капітан, який відійшов пляжем трохи вперед, покликав їх до себе. Дочекавшись їхнього приходу, він вказав у напрямку моря:
— Погляньте, онде Могильний острів.
Перше, що побачила принцеса, поглянувши в той бік, був не сам острів, а велет, який стояв посеред нього. Ймовірно, це й був принц Глибока вода. Він височів посеред острова, немов окрема гора: забронзовіла на сонці шкіра; могутні м’язи, схожі на складки гірської породи; пасма волосся, які колихалися на вітру, немов дерева на гірських вершинах. Глибока вода був дещо схожий на брата —
