Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
Далі вони вже їхали неквапом. Сходило сонце, і з кожною хвилиною світ навколо набував більшої виразності, немов картина художника в процесі роботи над нею. Спочатку були лише туманні обриси й розмита палітра кольорів; пізніше форми та контури навколишніх декорацій поступово ставали чіткішими й витонченішими, а кольори — більш насиченими та яскравішими. Картина набула завершеності, коли сонце вигулькнуло над обрієм.
Принцеса, яка за життя ніколи не від’їздила далеко від палацу, ніколи ще не бачила такого буяння яскравих кольорів: неймовірна свіжа зелень луків, полів і лісів, яскраво-червоні та вогняно-жовті польові квіти, срібло ранкового неба, що відбивається в гладіні озер, сніжно-білі отари овець… Зі сходом сонця здалося, що художник, завершивши картину, від душі посипав своє творіння пригорщею золотавого пилку.
— Надворі так чарівно, немов ми дійсно опинилися на картині, — сказала принцеса.
— Ваша правда, принцесо, — відповіла тітка Широчінь. — Але на цій картині ви ще живі, а на намальованій — мертві назавжди.
Ці слова нагадали принцесі про долю батька й матері, але їй вдалося стримати сльози. Вона розуміла, що час дитинства для неї минув і вона мусить звалити на плечі важкий тягар відповідальності за долю королівства.
Вони поговорили про принца Глибока вода.
— Чому його заслали на Могильний острів? — запитала принцеса.
— Люди говорять, що він справжнє чудовисько, — відповів капітан.
— Принц Глибока вода — не чудовисько! — заперечила тітка Широчінь.
— Люди кажуть, що він справжній велет.
— Ніякий принц не велет! Я тримала його на руках, коли він був малий. Він нормального зросту.
— Самі побачите, коли ми доберемося до узбережжя. Те, що він велетенського зросту, бачили багато людей.
— Навіть якщо Глибока вода дійсно вирізняється гігантським зростом, він не перестає від того бути принцем. Навіщо його було відправляти в заслання на цей острів? — спитала принцеса.
— Ніхто його не засилав. У дитинстві він узяв човен, щоб порибалити біля Могильного острова. У той час у морі з’явилися риби-ненажери, тож він просто не зміг повернутися додому, і йому довелося зостатися на острові, де він і виріс.
***
Зійшло сонце, й мандрівникам почали дорогою зустрічатися пішоходи й повозки. Оскільки принцеса рідко виходила за межі палацу, люди її не впізнавали. Крім того, вона не знімала вуалі, але кожен, хто помічав її очі, дивувався вроді дівчини. Багато хто відзначав і красивого юнака, що правив бричкою, та сміявся з дивакуватої старої пані, яка дивним чином тримала парасольку над красунею-дочкою. На щастя, у жодного подорожнього не закралися сумніви в необхідності використання парасольки — сьогодні сонце світило надзвичайно яскраво.
Ополудні капітан підстрелив із лука двох зайців на обід. Троє мандрівників всілися між деревами на узбіччі й почали трапезу. Принцеса Росинка гладила м’які стебла трави обабіч себе, вдихала свіжий аромат суміші трав і польових квітів, спостерігала за грою світла на рослинах та землі, слухала спів птахів на деревах і звуки флейти хлопчика-чабана вдалині — і з жадібністю, цікавістю та подивом вбирала враження від цього нового для себе світу.
Тітка Широчінь голосно зітхнула:
— Ах, принцесо, мені дуже шкода, що тобі довелося опинитися так далеко від палацу й терпіти такі страждання.
— Мені здається, що за межами палацу значно краще й цікавіше, — відповіла принцеса.
— Ну ж бо, моя принцесо, що ти таке говориш? Ти й гадки не маєш, скільки труднощів і незгод надворі: зараз весна, тож на вулиці приємно. А взимку холодно, влітку спекотно, часто вітряно, трапляються буревії та дощить. До того ж на твоєму шляху можуть зустрітися різні люди, подекуди й лихі…
— Але я й гадки не мала, який світ поза межами палацу. Я навчалася музики, живопису, поезії та арифметики, а також вивчила дві мови, якими вже ніхто у світі не розмовляє, але жодна жива душа не розповіла мені, який світ назовні. Як із таким багажем знань я можу управляти королівством?
— Принцесо, для цього у вас будуть міністри.
— Тих міністрів, які могли б стати мені в пригоді, всіх до одного вписали в картини… І все ж я думаю, що надворі краще.
***
Мандрівка від палацу до берега моря тривала якраз один день. Але провідники принцеси вирішили не їхати великими дорогами й оминати міста, тож вони не дісталися узбережжя до опівночі.
Принцеса Росинка ніколи в житті не бачила такого бездонного зоряного неба й уперше опинилася посеред темряви та тиші ночі. Смолоскипи, прикріплені на бричці, освітлювали лише невеличкий клапоть простору, а все інше навколо здавалося величезним відрізом оксамиту з нечіткими тінями. Цокіт копит видавався настільки гучним, що з неба от-от мали б почати осипатися зірки. Принцеса раптом схопила капітана за руку й попросила зупинитися.
— Ти чуєш? Що це звук? Схоже на дихання гіганта.
— Принцесо, це шум моря.
Вони проїхали трохи далі, й на очі принцесі потрапили якісь дивовижні предмети — великі банани?
— Що це? — запитала вона.
Капітан знову зупинив бричку, дістав смолоскип і підійшов до найближчого предмета:
— Принцесо, ви маєте здогадатися.
— Човен?
— Так, принцесо, це човен.
— Але чому ці суденця на суходолі?
— Тому що в морі плавають риби-ненажери.
У світлі смолоскипа можна було роздивитися, що човен дуже старий. Його корпус уже вгруз у пісок до половини, а видима частина нагадувала кістяк якоїсь гігантської істоти.
— Глянь-но туди! — знову закричала принцеса. — Там, здається, повзає величезна біла змія.
— Не бійтеся, принцесо. Це лише хвилі, ми ж на пляжі.
Принцеса вийшла з брички в супроводі тітки Широчіні, яка безустанку крутила парасольку в неї над головою. Дівчина вперше в житті побачила море, яке до того споглядала лише на картинах, — сині хвилі під яскраво-блакитним небом. Але зараз перед її очима лежав чорний океан під зоряним небом, і в ньому загадково мерехтіли ті самі зорі, перетворюючи водну гладінь на ще одне рідке й живе небо. Принцеса, заворожена побаченим, рушила до води, але її зупинили капітан із тіткою.
— Принцесо, підходити заблизько до води небезпечно, — мовив капітан.
— Але мені здається, що тут неглибоко. Я все одно можу втонути? — спитала принцеса, вказуючи на білі гребені хвиль, що накочували на пляж.
— Риби-ненажери можуть схопити тебе, роздерти на шматки і з’їсти, — пояснила тітка Широчінь.
Капітан підняв виламану з борту човна дошку й закинув подалі у воду. Дошка якийсь час погойдалася на хвилях, аж чорна тінь з’явилася на поверхні й кинулася до шматка деревини. Оскільки більша частина цієї істоти лишалася під водою, то було важко оцінити її розміри. Але було видно, як виблискує у світлі смолоскипа її луска. Раптом на поверхню винирнули ще три-чотири тіні й також кинулися до плаваючої дошки. Тіні билися під дошкою, й крізь плюскіт води було чутно, як клацають їхні зуби, відриваючи шматки деревини. За мить від тіней і дошки не залишилося й сліду.
— Бачили? Вони так само швидко можуть розгризти на порох і великий човен, — сказав капітан.
— А де розташований Могильний острів? — спитала тітка Широчінь.
— У цьому напрямку, — відповів капітан, вказуючи кудись
