Вічне життя Смерті - Лю Цисінь

Це був той самий чоловік із портрета, який Вушко голки показав принцу, — старий із білим волоссям і такою ж білою бородою, які утворювали навколо його голови сріблясте полум’я. Його глибоко посаджені очі дивилися гострим і проникливим поглядом. Його обличчя й плащ були запилюженими, а чоботи вкривав товстий шар багнюки, як зазвичай буває, коли ти давно в дорозі.

У руках він тримав величезний полотняний мішок і парасольку, але найдивнішим було те, що старий безперестанку крутив її в руці, примушуючи обертатися. Проте якщо роздивитися парасольку уважніше, то ставала зрозумілою причина такої дивної поведінки: сам матеріал парасольки та ручка були чорного кольору, але на кінці кожної спиці був прикріплений якийсь, вочевидь, важкий напівпрозорий камінець. Було легко помітити, що кілька спиць зламані, тож парасолька сама по собі не могла триматися в розкритому положенні — лише обертаючи її безперестанно й тим самим змушуючи камінці натягувати матеріал, її можна було розкрити.

— Чому ви дозволяєте випадковим подорожнім потрапляти до палацу? Що тут забув цей дивно вбраний старий? — запитала тітка Широчінь.

— Звісно, сторожа не пускала його до палацу, але він повідомив, що… — Капітан стривожено подивився на принцесу: — Король зник.

— Що ти таке взагалі верзеш?! Ти при здоровому глузді? — крикнула тітка Широчінь. Але принцеса так і не вимовила жодного слова, лише заломила руки й притиснула їх до грудей.

— Але Король справді зник, як і Королева, — я послав людей перевірити, й вони сказали, що їхні спальні порожні.

Принцеса тихо скрикнула й схопилася за руку тітки Широчінь, щоб не впасти.

— Ваша Високосте, дозвольте мені все пояснити, — узяв слово старий.

— Заходьте, шановний. А ти охороняй двері, — сказала принцеса капітану.

Старий, не припиняючи крутити парасольку, вклонився принцесі, немов віддаючи належне тому, як швидко вона змогла опанувати себе.

— Чого ти постійно крутиш парасольку? Ти клоун у цирку? — запитала тітка Широчінь.

— Я мушу весь час тримати її відкритою, інакше я зникну, як Король і Королева.

— Тож заходьте з нею, — мовила принцеса, й тітка Широчінь відчинила двері навстіж, аби старий зміг пройти.

Зайшовши до кімнати, він скинув на килим полот­няний мішок із плечей і стомлено видихнув. Але ні на мить не припиняв крутити парасольку, від чого маленькі камінці у світлі свічок утворили на стіні мерехтливий танок летючих зірок.

— Мене звуть Ефір, я майстер-живописець із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Новий королівський художник Вушко голки — мій учень, — сказав старий.

— Я з ним знайома, — кивнула принцеса.

— То він бачив тебе? Роздивлявся? — знервовано запитав майстер Ефір.

— Звісно, що він мене бачив.

— Страшна звістка, моя принцесо, направду страшна, — майстер Ефір стурбовано зітхнув. — Він — сам диявол, і навчився лиховісного мистецтва вмальовувати людей у полотна.

— Що за маячня, — видихнула тітка Широчінь. — Хіба ж це не завдання художника — перемальовувати людей на картинах?

— Ви не зрозуміли моїх слів, — похитав головою майстер Ефір. — Після того як він переносить людей на полотна, вони зникають у реальному світі, перетворюючись на мертві зображення.

— То нам треба відправити людей, щоб вистежити його й убити!

Капітан палацової варти просунув голову у двері:

— Я наказав своїм людям обшукати весь палац, але його й слід уже простиг. Я рушив було до військового міністра, щоб він відправив королівських гвардійців прочісувати околиці, проте старий запевнив, що міністр, швидше за все, теж уже зник.

— Королівські гвардійці навряд чи допоможуть. Принц Крижаний пісок і Вушко голки, підозрюю, вже далеко від палацу. Вушко голки здатен малювати будь-де у світі та вбивати людей, які перебувають в палаці.

— Ви згадали принца Крижаний пісок? — перепитала тітка Широчінь.

— Так, принц використовує Вушко голки як зброю, аби позбавитися Короля та його вірнопідданих міністрів і самому зійти на престол.

Майстер Ефір побачив, що ця новина не здивувала нікого з присутніх.

— То чого ми чекаємо? Це ж питання життя й смерті! Вушко голки може будь-якої миті почати малювати принцесу, якщо вже не почав, — сказала тітка Широчінь, міцно обіймаючи принцесу так, ніби могла цим її захистити.

— Тільки мені під силу зупинити лиходійства Вушка голки, — сказав майстер Ефір. — Він уже намалював мене, але я захистився від його проклять цією парасолькою. Якщо я намалюю його у відповідь, він сам зникне.

— То починайте малювати прямо зараз! — крикнула тітка Широчінь. — А я потримаю за вас парасольку.

Майстер Ефір знову похитав головою:

— Мої картини стають магічними, тільки якщо вони намальовані на папері зі сніжнохвильового дерева. Але папір, який я приніс із собою, ще не розгладжений, тож він не годиться для малювання.

Тітка Широчінь похапцем відкрила полотняну сумку майстра й витягнула шматок стовбура сніжнохвильового дерева. Колоду вже очистили від кори, й внутрішні шари паперу розгорнулися, немов пуп’янок квітки. Тітка Широчінь із допомогою принцеси висмикнула з колоди аркуш паперу, й кімнату одразу ж заполонило біле молочне світло. Вони спробували розрівняти папір на підлозі, але як не старалися, щойно відпускали краї — аркуш паперу настільки різко скручувався в рулон, що аж підскакував угору.

— Марна справа, — сказав майстер Ефір. — Сніжнохвильовий папір можна розгладити тільки обсидіаном з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Це дуже рідкісний мінерал, і я мав спеціальну дошку, виготовлену з нього, яку вкрав Вушко голки.

— І більше нічого у світі не здатне розгладити цей папір?

— Нічого, окрім обсидіану з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Я сподівався якимось чином повернути дошку, вкрадену Вушком голки.

— Обсидіан із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая? — тітка Широчінь луснула себе по лобу. — У мене є спеціальна праска з цього мінералу, яку я використовую лише для того, щоб випрасувати всі складочки найкращої вечірньої сукні принцеси!

— Можливо, вона стане в пригоді, — кивнув майстер Ефір.

Тітка Широчінь прудко вибігла з кімнати й незабаром повернулася з чорною лискучою праскою. Вони з принцесою знову розгорнули аркуш і притиснули праскою один із кутів — за кілька секунд папір у цьому місті розгладився.

— Тримайте парасольку, а я розгладжу аркуш! — крикнув майстер Ефір до тітки. — Її треба постійно обертати, ось так. Якщо ви схибите, то я зникну. — Майстер поспостерігав, чи правильно тітка поводиться з парасолькою, а потім присів і заходився сантиметр за сантиметром розрівнювати поверхню аркуша.

— Хіба вам не під силу поремонтувати спиці? — спитала принцеса, дивлячись, як обертається парасолька.

— Моя принцесо, я пробував з’єднати їх, — відповів майстер Ефір, не піднімаючи голови й продовжуючи розгладжувати аркуш паперу. — Ця чорна парасолька має дуже незвичну історію: попередні живописці з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая мали такі ж уміння, як і я з Вушком голки. Вони вміли вписувати в картини не тільки людей, а й тварин із рослинами. Але одного дня в наших краях з’явився дракон — чорний, як сама безодня. Він умів плавати в глибокому морі й підкорювати незміряну височінь. Троє найкращих майстрів заходилися вмальовувати дракона у свої полотна, але він продовжував пірнати й літати понад хмарами. Тоді майстрам не залишилося нічого іншого, як зібрати потрібну суму грошей і заплатити воїну-магу, щоб він убив чорного дракона своїм чарівним вогняним мечем. Битва була настільки жорстокою, що море довкола Хе’ерсіньґеньмосикеньлая закипіло. Більша частина тіла дракона з безодні перетворилася на попіл, але мені вдалося зібрати дещицю обгорілих решток і зробити з них