Вічне життя Смерті - Лю Цисінь

Вони отаборилися на ніч на пляжі. Тітка Широчінь вручила парасольку капітану, а сама дістала з брички маленькі ночви[23].

— Принцесо, сьогодні ти не зможеш прийняти ванну, але ти мусиш принаймні вмитися.

Капітан повернув парасольку тітці й, підхопивши ночви, рушив кудись у непроглядну темряву за прісною водою.

— Що за гарний юнак, — сказала тітка Широчінь, позіхаючи.

Капітан повернувся доволі швидко, несучи перед собою повні ночви. Тітка Широчінь дістала принцесине мило й ледь доторкнулася ним до води. Ночви за мить наповнилися густою білосніжною піною, що лише прибувала й подекуди почала виливатися за краї.

Капітан деякий час спостерігав за цим дійством, а потім спитав у тітки:

— Можу я подивитися ближче на цей змилок?

Тітка Широчінь обережно вийняла брусок мила білого кольору й простягнула його капітану:

— Обережніше з ним — воно майже невагоме, легше навіть за пір’я! Якщо ви впустите брусок, то він одразу полетить.

Капітан, узявши мило до рук, пересвідчився в правдивості її слів — відчуття порожнечі в руці примушувало думати, що ти тримаєш білу тінь:

— Це дійсно мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая? Дивовижно, що воно збереглося донині.

— Я гадаю, на весь палац — чи навіть на все Королівство — лишилося лише два бруски, які я забрала для принцеси. Усе, зроблене в Хе’ерсіньґеньмосикеньлаї, — вищий сорт, але, на жаль, у нас лишається дедалі менше таких артефактів, — відповіла тітка Широчінь, обережно беручи брусок мила й ховаючи його до згортка.

Побачивши гриву білосніжної піни, принцеса вперше за час подорожі пригадала своє життя в палаці. Щовечора велику ванну в її розкішних апартаментах вкривав шар такої білосніжної піни. У мерехтливому світлі вогнів, що линуло звідусіль, бульбашки піни то здавалися білосніжними, немов щойно спіймана хмарина на ясному небі, то переливалися всіма кольорами веселки, немов купа коштовного каміння. Скупавшись у такій піні, вона відчувала себе такою ж м’якою й податливою, немов добре відварена локшина. Принцеса відчувала, як буцім розчиняється в цій піні. Вона почувалася настільки комфортно, що воліла більше не рухатися, тож дівчатам-служницям доводилося виймати її з ванни, витирати й переносити в ліжко. Відчуття такої млості зберігалося до самого ранку.

Зараз же, коли принцеса вимила обличчя милом із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая, вона відчула, як воно розслабилося та пом’якшало, на відміну від решти тіла, яким розлилися втома та одеревіння. Повечерявши нашвидкуруч, принцеса почала вмощуватися спати на покривалі. За якийсь час вона зрозуміла, що зручніше буде лежати просто на піску. М’який пісочок ще був теплий від сонячного проміння, й їй здалося, що якийсь гігант тримає її на долоні. Ритмічний звук прибою нагадував колискову, тож вона швидко заснула.

Через якийсь час принцеса Росинка прокинулася від мелодій подзенькування чорної парасольки в неї над головою. Тітка Широчінь спала, передавши парасольку капітану. Смолоскип уже догорів, і все навколо огорнуло оксамитом ночі — силует капітана ледь виступав на тлі зоряного неба й був помітним лише тому, що його обладунки відбивали світло зір. Придивившись, можна було побачити, як легкий бриз із моря грається з його волоссям, а капітан невтомно обертає парасольку, яка затуляла принцесі половину нічного неба. Вона не бачила його очей, але відчувала на собі погляд, як і увагу незліченних мерехтливих зірок.

— Пробачте, принцесо, я почав зашвидко обертати парасольку, — прошепотів капітан.

— Котра вже година?

— Далеко за північ.

— Здається, ми тепер далеко від моря.

— Принцесо, це відплив. Море зараз відступило, але завтра вранці знову повернеться.

— Ви домовилися обертати парасольку по черзі?

— Так, принцесо. Тітка Широчінь крутила її цілий день, а я робитиму це вночі.

— Але ж ти правив бричкою цілий день — тепер я покручу парасольку сама, а ти зможеш трохи поспати.

Принцеса Росинка сама здивувалася власним словам: наскільки пам’ятала, це вперше в житті вона вирішила про когось потурбуватися.

— Е ні, принцесо, ваші руки занадто ніжні. Ви легко заробите собі мозолі. Нехай ліпше я крутитиму її й надалі.

— Як тебе звати?

Хоча вони були разом уже майже добу, їй лише зараз спало на думку дізнатися його ім’я. Раніше вона, може, ніколи й не спитала б, як його звуть, але тепер почувалася ніяково через свою нечемність.

— Мене звуть Довге вітрило.

— Вітрило? — Принцеса озирнулася навколо: вони отаборилися біля остова великого човна, за яким могли сховатися від морського бризу. На відміну від інших човнів на пляжі, щогла цього ще залишалася на місці, вказуючи в зоряне небо, немов довгий меч. — Вітрило висить на цій довгій жердині?

— Так, принцесо. Вона називається щогла, й на ній вішають вітрила, які урухомлюють човен.

— Білосніжні вітрила чудово виглядають на лазурі моря.

— Тільки на картинах. У житті вітрила не настільки білі.

— Я правильно міркую, що ти родом із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая?

— Так, мій батько працював там архітектором. Коли я ще був малим, він перевіз нашу родину сюди.

— Ти колись мріяв повернутися додому? Я маю на увазі в Хе’ерсіньґеньмосикеньлай.

— Я ніколи не замислювався про це. Я виїхав звідти ще дитиною, тож пам’ятаю не так багато про ті місця. Та й усе це дурниці. Мені ніколи не судилося залишити межі Королівства без оповідок.

На віддалі хвилі шумно накочували на пляж, ніби розносячи луною слова Довгого вітрила: «Не судилося ніколи, не судилося ніколи…».

— Можеш мені розказати бодай кілька історій про навколишній світ? Я нічого про нього не знаю, — попросила принцеса.

— Вам і не потрібно цього знати, адже ви — принцеса Королівства без оповідок. Тож цілком природно, що в королівстві не знайшлося для вас жодної історії. Але, якщо говорити відверто, то й за межами палацу батьки не розповідають жодних історій своїм дітям. Але мої батьки були не такими — вони уродженці Хе’ерсіньґеньмосикеньлая, тож знали кілька історій, аби розповісти мені.

— Батько мені розповідав, що колись у давнину й Королівство без оповідок мало власні історії.

— Так воно й було… Принцесо, чи вам відомо, що все королівство омивається морем, а палац розміщується в самому центрі вашої держави? У якому напрямку ви не вирушили б із палацу, то неодмінно опинитеся на узбережжі. Королівство без оповідок розташовано на великому острові.

— Це мені відомо.

— Раніше море, що омиває королівство, мало іншу назву, бо в ньому не водилися риби-ненажери. Кораблі могли без остраху перетинати його води. Між Хе’ерсіньґеньмосикеньлаєм і Королівством без оповідок щодня курсувала незліченна кількість кораблів. У ті часи ця держава називалася Королівством історій, і, як наслідок, тодішнє життя її мешканців сильно відрізнялося від сьогоднішнього.

— Невже?

— У ті часи життя кипіло історіями, тож постійно траплялися раптові пригоди та несподіванки. Королівство мало кілька заможних міст, а палац був не оточений лісами й полями, а був розташований в центрі найзаможнішого з них — столиці. В усіх містах було повно різного скарбу, знарядь і приладдя, привезених із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Так само й товари з Королівства без оповідок — тобто Королівства історій — перевозилися морем до Хе’ерсіньґеньмосикеньлая у великих обсягах. У ті часи життя людей було непередбачуваним, немов усі мчали вчвал