Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
— Щойно човен опиниться на відкритій воді — одразу опускайте мило, — наказав він їй.
Потім із усіх сил почав штовхати човен у море й, коли вода дійшла до пояса, застрибнув всередину. Налягши на весла, капітан спрямував човен із трьома людьми до Могильного острова.
Миттєво навколо човна з’явилися чорні плавники риб-ненажер і почали наближатися, оточуючи його зусібіч. Принцеса, яка сиділа на кормі, опустила меч із нанизаним на нього бруском мила в морську воду. Яскраво виблискуючи абсолютною білизною у світлі ранкового сонця, піниста маса швидко росла в об’ємі, аж поки не досягла людського зросту й не почала опадати в кільватерному сліді човна, розтікаючись білою масою поверхнею моря. Коли риби-ненажери запливали в спінені води, то починали безсило дрейфувати, ніби насолоджуючись незрівнянним відчуттям комфорту від лежання на білосніжній плюшевій ковдрі. Уперше принцеса мала змогу роздивитися рибу-ненажеру зблизька: окрім живота, все її тіло було чорного кольору, що надавало рибі схожості з якоюсь машиною, виготовленою зі сталі. Але, потрапляючи до спінених вод, ці вбивці ставали лінивими й слухняними.
Човен плив уперед спокійною гладінню моря, тягнучи за кормою довгу пінну стежку, схожу на валку хмаринок, які впали з неба. Незліченні зграї риб-ненажер спливали звідусіль, аби зануритися в піну, нагадуючи прочан, які йдуть на паломництво до річки з хмар. Інколи кілька риб запливали з носа човна й починали прогризати дно та навіть хапали весла, якими гріб капітан, але їхню увагу швидко перехоплювали спінені води, тож вони не встигали завдати непоправної шкоди. Споглядаючи білу спінену річку за кормою й зазвичай шалених риб-ненажер, які тепер здавалися сп’янілими від розслабленості, принцеса не могла не пригадати проповідей священників про те, який вигляд мають Небеса.
Узбережжя поступово віддалялося, й човен із кожною миттю наближався до Могильного острова.
Тітка Широчінь раптом скрикнула:
— Гляньте-но! Здається, принц Глибока вода зменшується в розмірах!
Принцеса озирнулася й пересвідчилися, що тітка має рацію. Принц на острові ще залишався велетом, але, вочевидь, вже мав менші розміри, ніж тоді, коли вони бачили його з берега. Він усе ще дивився кудись у протилежному від них напрямку.
Принцеса знову поглянула на Довге вітрило, який продовжував упевнено веслувати. Він неначе додав у міці: потужні м’язи на руках випиналися, примушуючи два довгих весла перетворюватися на величезні крила, які плавно несли човен уперед. Капітан був як справдешній моряк; навіть здавалося, що його рухи стали впевненішими, ніж на суші.
— Принц нарешті вгледів нас! — знову закричала тітка Широчінь. Стоячи на Могильному острові, принц Глибока вода нарешті звернув на них увагу — він широко розплющив очі від здивування й однією рукою вказував у їхньому напрямку, ворушачи при цьому губами, ніби промовляючи щось. Його здивування легко було зрозуміти: в цьому морі смерті не було нічого, за винятком їхнього маленького човна, який залишав за кормою пінний струмінь, що, віддаляючись, тільки збільшувався в розмірах. З висоти його зросту здавалося, що поверхнею моря летить комета, тягнучи за собою білий хвіст.
Незабаром вони зрозуміли, що принц кричить не до них. Біля його ніг стояли кілька людей нормального зросту. З такої відстані вони здавалися ліліпутами, а побачити їхні обличчя було марно сподіватися. Але вони точно дивилися в напрямку човна, а дехто навіть махав руками.
Спочатку Могильний острів не був заселений. Двадцять років тому, коли принц вирушив на риболовлю, його супроводжували дядько-опікун, королівський наставник, кілька охоронців і слуг. І щойно вони висадилися на острові, в морі з’явилися зграї риб-ненажер, позбавивши їх можливості повернутися додому.
Принцеса із супутниками знову відзначили, що принц стає дедалі меншим у розмірах — і що ближче вони підпливали, то меншим він здавався.
Човен був уже недалеко від острова, тож і людей звичайного зросту можна було добре роздивитися. Їх було восьмеро, й більшість із них, в тому числі й принц, були вдягнені в грубу полотняну одіж. Лише двоє ще носили старі та обтріпані палацові шати. Більшість мали при собі мечі. Вони кинулися на пляж, заливши принца там, де він стояв. Тепер принц був лише вдвічі вищим за інших людей і вже не мав вигляду велета.
Капітан наліг на весла, й човен полетів уперед, до берега. Прибій, немов гігантська рука, підхопив суденце й кинув його на пісок — дно завібрувало від зіткнення з берегом, і принцеса ледь не беркицьнулася у воду. Люди, які висипали на пляж, дивилися на човен, однак заходити у воду вагалися, вочевидь, побоюючись риб-ненажер. Зрештою, четверо сміливців забігли в море, щоб притримати човен і допомогти принцесі вибратися з нього.
— Обережно, принцеса має перебувати під парасолькою постійно! — крикнула тітка Широчінь, сходячи на берег, але вправно тримаючи парасольку над принцесою. Дотепер вона повністю опанувала майстерність безперестанно обертати парасольку навіть однією рукою.
Зустрічаючі не приховували свого здивування. Вони переводили погляди з чорної парасольки на поверхню моря, якою проплив човен: білосніжна піна мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й чорні тушки риб-ненажер утворювали строкату доріжку, яка з’єднувала Могильний острів із узбережжям Королівства.
Принц Глибока вода зробив крок уперед. Тепер він здавався звичайного зросту, навіть був нижчим за двох своїх поплічників. Він лагідно усміхнувся новоприбулим, як зазвичай усміхається гостинний рибалка гостям. Але принцеса легко впізнала на його обличчі риси батька, тож зі сльозами на очах радісно мовила:
— Брате мій, я твоя сестра Росинка.
— Ти таки схожа на мою молодшу сестру, — промовив принц із усмішкою, простягаючи до неї руки. Але дехто з поплічників заступив йому дорогу, відрізаючи трьох новоприбулих від принца. Вони навіть вийняли з піхов мечі, підозріло зиркаючи на капітана Довге вітрило. Останній не звертав на них уваги, але підняв меч, пожбурений принцесою, щоб поглянути, скільки чарівного мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая залишилося. Аби зайве не нервувати охорону принца, він ухопив меч прямо за вістря — на його подив, на дорогу до острова було витрачено лише третину бруска.
— Ви мусите підтвердити особу принцеси, — промовив старигань у старому, хоч і добре залатаному церемоніальному вбранні. Обвітрене обличчя несло відбиток довгих років поневірянь, але було обрамлене гарно доглянутою бородою. Вочевидь, протягом усіх років ізоляції на острові він із усіх сил намагався підтримувати гідний для королівського чиновника зовнішній вигляд.
— Хіба ви мене не впізнаєте? — запитала тітка Широчінь. — Ти — дядько-опікун Темрявий ліс, а ти — королівський наставник Широке поле.
Обидва старці закивали головами, а наставник Широке поле відповів:
— Тітко Широчінь, ви вельми зістарилися.
— Як і ви, — зазначила тітка Широчінь, змахуючи сльози рукою, вільною від парасольки.
Дядька-опікуна Темрявий ліс не розчулили привітання, й він із тим самим серйозним виразом обличчя відповів:
— Ми понад двадцять років не отримували звісток про події в Королівстві, тому мусимо пересвідчитися в істинності твердження про родинні зв’язки. — Він повернувся до принцеси: — Ви готові пройти випробування крові?
Принцеса кивнула.
— Мені здається, це зайве. Вона є моєю сестрою, — сказав принц.
— Ваша високосте, ми маємо це зробити, — заперечив Темрявий ліс.
Принесли два невеличкі кинджали, які вручили дядьку-опікуну й королівському наставнику. На відміну від іржавих
