Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
***
Святкування затягнулося за північ, і тільки тоді вогні в палаці почали згасати один за одним. Настала найтемніша година до світанку: Місяць уже сховався, а темні хмари задрапували небо важким пологом. Землю немов залило темним чорнилом; повіяв холодний вітер, примусивши затремтіти птахів у гніздах, а квітки — згорнути пелюстки.
Двоє прудконогих коней вилетіли з палацу, немов привиди, несучи на захід принца Крижаний пісок і художника Вушко голки. Вони зупинилися за десять миль від замку, біля входу до підземного бункера. Здавалося, що саме тут розташована найглибша западина моря-ночі: довкола було мокро й похмуро, немов в утробі якогось холоднокровного монстра, який упав у сплячку. Тіні чоловіків гойдалися у світлі факела, а тіла видавалися лише невеличкими чорними плямами на початку тіней. Вушко голки зняв мішковину з картини, яка була завбільшки з людський зріст. Принц побачив зображення старого чоловіка з білим волоссям і такою ж білою бородою, які утворювали навколо його голови сріблясте полум’я. Його пронизливий погляд нагадував вираз очей Вушка голки, але здавався глибшим. Портрет демонстрував майстерність живописця — реалістичність зображення з увагою до найменших деталей.
— Мій королю, це і є, точніше, був мій учитель — майстер Ефір.
Принц поглянув на зображення й задоволено кивнув:
— Це було розумне рішення — створити спочатку його портрет.
— Так, мій королю, я був змушений це зробити, щоб він не намалював мене першим, — відповів художник, із надзвичайною обережністю вішаючи картину на вологу стіну. — Гаразд, я готовий узятися за нову картину для вас.
Вушко голки витяг із кутка бункера сувій чогось сніжно-білого.
— Мій королю, це стовбур сніжнохвильового дерева з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Коли дереву виповнюється 100 років, його стовбур дозріває, й тепер його можна розгортати як великий рулон паперу — найкраще у світі полотно для картин! Мої творіння стають магічними тільки тоді, коли намальовані на цьому папері.
Він розгорнув рулон на кам’яному столі й притиснув його до обсидіанової поверхні. Потім, узявши гострий кинджал, відрізав шматок точно за розмірами столу. Коли Вушко голки відійшов від столу, полотно залишилося щільно притисненим до його поверхні, сяючи при цьому зсередини сліпучою чистотою білизни.
Тоді художник дістав із полотняної сумки різне приладдя для малювання.
— Мій королю, поглянь на ці пензлі, зроблені з опушення вух вовків із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Ці фарби також звідти: червона — кров гігантського кажана, чорна — чорнило глибоководних кальмарів, синя та жовта — перетерті прадавні метеорити… Вони всі мають бути розведені сльозами гігантського птаха, який зветься Ковдромісяцем.
— Просто перейдімо до малювання, — нетерпляче мовив принц.
— Гаразд, мій королю. То кого ми намалюємо першим?
— Короля.
Вушко голки підхопив пензлик і почав малювати. Він малював надзвичайно недбало: використовуючи різні кольори, то тут ставив цятку, то там проводив лінію. Полотно вкривалося різнобарвними плямами, проте жодних контурів фігури так і не з’явилося. Це мало вигляд, ніби папір потрапив під різнокольоровий дощ, який ніяк не стихав. З часом увесь відріз укрився хаотичним скупченням різнокольорових плям, ніби коні в шаленстві витоптали квітучий сад. Пензлик продовжував снувати в цьому лабіринті кольорів, ніби не художник направляв його, а сам пензлик водив його руку за собою. Принц розгублено спостерігав за цим дійством і вже хотів щось спитати, але поява й перемішування кольорів на полотні мали якийсь гіпнотичний ефект, що зачаровував.
Раптом, майже миттєво, немов холод виморозив водну гладінь, усі кольорові мазки об’єдналися й набули значень, з’явилися обриси предметів, які швидко стали повністю зрозумілими.
Тільки тепер принц упевнився, що художник дійсно малював Короля. Він був зображений у тому ж вбранні, в якому прийшов на святкування, мав на голові ту саму корону. Але вираз очей геть різнився — в них світилися не велич і мудрість, натомість можна було побачити складну гамму почуттів: прокидання після жахливого сну, розгубленість, потрясіння, смуток… І це все — на тлі страшного, раніше небаченого переляку, ніби найближча людина несподівано витягнула з-за спини меч.
— Мій королю, я закінчив портрет Короля, — сказав Вушко голки.
— Дуже добре, я задоволений, — кивнув принц. Його зіниці відбивали полум’я факелів, ніби душа горіла в глибоких колодязях.
***
За десять миль звідси, в замку, король зник прямо з королівської спальні. На великому ліжку, що стояло на чотирьох ніжках — вирізьблених статуях богів, — ковдри ще зберігали тепло його тіла, а простирадла ще пам’ятали вагу його тіла. Але саме тіло зникло без сліду.
***
Принц підхопив закінчену картину й швиргонув на підлогу.
— Я велю натягнути цю картину на підрамник, замовлю гарну раму й повішу її тут. Я час від часу навідуватимуся, аби насолодитися цим видовищем. Берися тепер за малювання королеви.
Вушко голки розтягнув новий відріз білосніжного паперу поверх обсидіанової плити й заходився малювати королеву. Цього разу принц не стояв біля нього, а походжав туди-сюди, звуками монотонних кроків порушуючи тишу порожнього бункера. Цього разу художник упорався вдвічі швидше.
— Мій королю, портрет королеви готовий.
— Що ж, чудово.
***
Королева також зникла з королівського палацу, прямо зі своєї спальні. На її ліжку з ніжками у виглядів фігур ангелів ковдри ще тримали тепло її тіла, а простирадла ще не забули ваги її тіла. Проте від самого тіла не лишилося й сліду.
На подвір’ї палацу вовкодав побачив якусь тінь і кілька разів голосно гавкнув. Але ці звуки одразу потонули в безмежній темряві, та й сам собака перелякано замовк. Заповзши в куток, він тремтів від нечуваного раніше страху, вдивляючись у темряву.
***
— Час розпочинати малювати принцесу? — запитав Вушко голки.
— Ні, спочатку треба зобразити всіх міністрів. Вони значно небезпечніші за неї. Звісно, ти мусиш малювати тільки безмежно відданих моєму батькові. Ти пам’ятаєш, хто є хто?
— Звісно, мій королю, я все добре пам’ятаю. Я легко пригадаю кожне пасмо волосся чи деталі одягу будь-кого з них…
— Що ж, добре. Але ми маємо впоратися до світанку.
— Це нескладно, я легко намалюю до сходу сонця портрети всіх міністрів, відданих королю та принцесі.
Вушко голки відрізав одразу кілька аркушів білосніжного паперу й заходився малювати в шаленому темпі. Щоразу, коли він завершував картину, людина, зображена на ній, зникала зі свого ліжка. Коли минула ніч, усі, кого принц Крижаний пісок збирався позбутися, перетворилися на портрети на стіні бункера.
***
Принцеса Росинка прокинулася від різкого, наполегливого грюкання у двері її кімнати. Дотепер іще жодна людина не насмілювалася так гамселити в них. Вона встала з ліжка, рушила на звук і побачила, як тітка Широчінь прочиняє одну зі стулок. Тітка Широчінь була її годувальницею й доглядала принцесу як нянька, кола та підросла. Певною мірою їхні стосунки були ближчими, ніж спілкування з Королевою. Тітка Широчінь побачила за дверима капітана палацової варти у звичних обладунках, на яких іще відчувався холод ночі.
— Ви блекоти об’їлися? Як ви смієте будити принцесу? Вона вже кілька днів поспіль мучиться безсонням!
Капітан не звернув жодної уваги на лайку тітки, але поспішно привітався з принцесою:
— Принцесо, тут до вас візитер! — І відійшов убік, пропустивши
