Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
Чен Сінь воліла, щоб це мовчання тривало довіку, але Тяньмін знову заговорив:
— Чен Сінь, ти пам’ятаєш, яким чином ми проводили час у дитинстві?
Вона просто похитала головою. Питання було несподіваним і незрозумілим. У якому дитинстві? Але їй вдалося приховати здивування.
— Та незліченна кількість вечорів, коли ми телефонували одне одному перед сном і розмовляли. Ми вигадували різні історії та казки й переповідали їх. Ти завжди була кращим оповідачем. Скільки ми навигадували? Щонайменше сотню.
— Так, чимало. — Чен Сінь ніколи не вміла брехати й дивувалася, наскільки легко їй це вдається зараз.
— Ти пам’ятаєш ті історії?
— Я позабувала майже всі. Часи дитинства минули так давно.
— Але я пам’ятаю їх добре. Протягом цих років я постійно їх переказував — мої й твої.
— Сам собі?
— Ні, не собі. Я ж мав щось принести в цей світ, який прихистив мене. Чим я міг поділитися? Поміркувавши, я вирішив, що можу розказати про своє дитинство, тому почав розповідати наші з тобою вигадані історії. Тутешні дітлахи були в захваті. Я навіть опублікував збірку під назвою «Казки Землі», й вона одразу стала шалено популярною. Авторство цієї збірки належить нам обом — я не крав твоїх історій. Твоя частина казок вийшла під твоїм іменем, тож ти тут доволі популярна письменниця.
Людство досі мало вкрай обмежене уявлення про будову тіла й фізіологію трисоляріан, але було відомо, що процес парування у них відбувається шляхом злиття двох дорослих особин в одну істоту, яка вже потім ділиться на 3–5 нових живих істот. Ці їхні нащадки, чи, як їх назвав Тяньмін, «діти», успадковують частину пам’яті батьків, тому мають певну ментальну зрілість одразу після народження. Тож вони не були дітьми у звичному людям розумінні, а трисоляріани не мали звичного для нас дитинства. І трисоляріанські вчені, й антропологи схилялися до думки, що це є однією з першопричин величезних соціальних і культурних відмінностей між двома світами.
Чен Сінь знову відчула нервове напруження. Вона зрозуміла, що Тяньмін не склав зброї, й зараз настає кульмінаційний момент. Їй доведеться якось підігравати, але вкрай обережно й обачливо. Тож із посмішкою відповіла:
— Хай ми не можемо обговорювати щось інше, але ж наші історії ми можемо пригадати? Це дійсно тільки між нами.
— З яких почнемо — твоїх чи моїх?
— З моїх. Хочу знову повернутися в часи дитинства. — Відповідь Чен Сінь була майже блискавичною. Вона сама здивувалася швидкості, з якою включилася в гру Тяньміна.
— Що ж, хай буде так — жодного слова про будь-що інше. Тільки історії. Твої історії. — Тяньмін розвів руки й подивився кудись угору, вочевидь, звертаючись до слухачів. Зміст цих жестів був більш ніж зрозумілим: це просто нешкідливі дитячі історії, заперечень не буде? Потім, повернувшись до Чен Сінь, продовжив: — Ми маємо ще годину часу, тож із якої почнемо? Гммм, як щодо «Нового королівського художника»?
Таким чином, Тяньмін почав глибоким, розміреним голосом, немов старовинну нескінченну баладу, оповідати казку «Новий королівський художник». Чен Сінь почала докладно запам’ятовувати текст, але згодом просто занурилася в перебіг подій. Час летів непомітно, й Тяньмін устиг переказати за відведену годину три історії: «Новий королівський художник», «Море ненажер» і «Принц глибоких вод». Коли третя казка добігла кінця, на екрані з’явився зворотний відлік, засвідчуючи, що сеанс зв’язку триватиме лише хвилину.
Настала мить розставання.
Чен Сінь повернулася зі світу казок. Серце переповнилося нестерпним болем. Вона промовила:
— Всесвіт великий, але життя більше за нього. Ми неодмінно зустрінемося в майбутньому. — Тільки закінчивши фразу, вони збагнула, що майже дослівно повторила слова прощання Томоко.
— То домовмося про місце майбутньої зустрічі — десь у іншій точці Чумацького Шляху, не на Землі.
— Тоді біля подарованої тобою зірки. Це наша зірка, — не замислюючись, запропонувала Чен Сінь.
— Гаразд, коло нашої зірки!
Вони обмінювалися ніжними поглядами з відстані кількох світлових років, аж поки зворотний відлік не добіг до нуля. Трансляція перервалася, поступившись місцем білому шуму, а потім поверхня софона знову стала чистим дзеркалом.
Зелений вогник над прозорою півсферою погаснув, але натомість жоден інший не засвітився. Чен Сінь розуміла, що зараз перебуває за крок до загибелі. Цієї миті хтось на борту одного з кораблів першого флоту трисоляріан скрупульозно знову й знову перевіряв зміст її розмови з Юнь Тяньміном. Червоний вогник смерті міг спалахнути будь-коли без жовтого попереджувального сигналу.
На поверхні сфери софона Чен Сінь знову побачила віддзеркалення човника зі своєї фігурою всередині. Обернена до софона половина сферичного літального апарата була повністю прозорою, й ця картинка нагадувала витончений круглий медальйон із її портретом усередині. Вона була одягнена в білосніжний надлегкий скафандр і виглядала чистою, молодою й красивою. Найбільше її здивував вираз власних очей, які лишалися ясними й спокійними, не виказуючи внутрішнього хвилювання. Її трохи розважила думка, що цей прекрасний медальйон належить серцю Юнь Тяньміна.
Через певний час, який Чен Сінь не змогла точно визначити, софон згорнувся й зник, а червоний вогник так і не ввімкнувся. Космос навколо не змінився: блакитна Земля була на своєму місці, а за нею визирнуло й Сонце. Вони були свідками всього того, що щойно відбулося.
Чен Сінь знову відчула перевантаження — двигун увімкнувся, повертаючи її назад.
Вона відрегулювала прозорість корпусу човника до нуля, аби протягом кількох годин зворотної подорожі від’єднати себе від навколишнього світу й перетворитися на запам’ятовувальний пристрій. Вона без упину повторювала слова казок Юнь Тяньміна. Чен Сінь не помітила нічого: ані завершення прискорення, ані руху за інерцією, ані маневру розвороту й процесу гальмування. Нарешті, після кількох різких рухів, люк прочинився, й човник освітили зсередини вогні орбітальної станції.
Її зустрічали двоє з чотирьох знайомих супровідників. Вони привіталися без церемоній, із байдужими виразами облич і провели її через майданчик порту до зачинених дверей.
— Докторе Чен, вам потрібно відпочити. Не згадуйте подій минулого. Ми не мали надміру сподівань щодо вашої зустрічі, — сказав представник РОЗ і запропонував увійти в щойно відчинені двері.
Чен Сінь гадала, що це вихід із території космопорту, але натомість виявилося, що це вхід до вузької кімнати-пеналу зі стінами, оббитими темними металевими пластинами. Після того як у неї за спиною зачинилися двері, Чен Сінь збагнула, що на оббивці кімнати відсутні будь-які шви чи з’єднання. Просте умеблювання свідчило про те, що це аж ніяк не місце для відпочинку. Посеред кімнати стояли стілець і невеличкий столик, на якому розташовувався мікрофон. У цю епоху мікрофони майже вийшли з ужитку й використовувалися лише для
