Вічне життя Смерті - Лю Цисінь

— Вітаю тебе! — мовив він. Непідробна радість сяяла в його очах, немов він, простий сільський хлопець, що працював у полі, побачив дівчину зі свого села, яка поверталася з міста. Ніби й не було цих трьох століть і відстані в кілька світлових років. Вони просто зустрілися знову. Для Чен Сінь це стало цілковитою несподіванкою. Погляд Юнь Тяньміна пестив її, немов лагідні доторки пари рук, примушуючи розслабитися натягнуті до дзвону нерви.

Над прозорою перегородкою засвітився зелений вогник.

— Здрастуй! — відповіла Чен Сінь, відчуваючи, як у душі здіймається хвиля почуттів, готова виплеснутися назовні, подібно до виверження вулкана. Але вона рішуче заблокувала будь-які прояви емоцій, мовчки повторюючи: просто запам’ятовуй усе, що бачитимеш, намагайся нічого не пропустити й не забути. — Ти мене бачиш?

— Так, і добре, — відповів Юнь Тяньмін, киваючи, і з усмішкою відправив до рота ще зернят.

— Що ти робиш?

Юнь Тяньмін, здавалося, розгубився від такого простого питання. Махнувши рукою на поле, він відповів:

— Займаюся сільським господарством.

— Ти вирощуєш це для власного вжитку?

— Звісно, а то що я їв би?

Вона пам’ятала його геть іншим: за часів проєкту «Сходовий марш» він був змарнілим, слабким, невиліковно хворим пацієнтом; до того — самотнім студентом. І хоча Юнь Тяньмін тоді тримав своє серце закритим від цілого світу, він не приховував свого соціального статусу — тільки поглянувши на нього один раз, можна було безпомилково прочитати сюжет його життєвої історії. Але нинішній Тяньмін випромінював повну зрілість особистості. Його історію вже не можна було так легко зчитати, хоча вона мала бути значно дивовижнішою, неймовірнішою й сповненою більшої кількості деталей та пригод, ніж десять Одіссей. Три століття мандрівки на самоті через безмежжя космосу, неуявне життя серед чужинців, незліченні духовні й тілесні негаразди і випробування, здавалося, не лишили на ньому жодних відбитків. Юнь Тяньмін демонстрував лише змужніння та зрілість, повні сонячного світла, як і поле пшениці позад нього.

Він мав вигляд переможця по життю.

— Дякую за насіння, — щиро сказав Юнь Тяньмін. — Я висадив усе. Покоління за поколінням воно дає добрий урожай. Хіба що огірки не родять, але їх виростити непросто.

Чен Сінь намагалася збагнути, чи є в цьому посланні якась прихована інформація: звідки він дізнався, що це була її ідея покласти насіння (хоча, зрештою, його замінили на кращі сорти)? Це вони йому розповіли чи ж…

— Я гадала, що в космосі його можна буде вирощувати лише безґрунтовим способом. Я не очікувала побачити ґрунт на борту космічного корабля.

Тяньмін нахилився й підхопив жменю ґрунту, даючи змогу часточкам повільно просіватися крізь пальці. Крихти, падаючи вниз, виблискували гірським кришталем.

— Це перетертий на порох метеорит. Ґрунт на кшталт цього…

Зелений вогник змінився на жовтий.

Мабуть, Юнь Тяньмін теж міг бачити попереджувальну кольорову індикацію, бо він замовк, усміхнувся й підняв руку, звертаючись, вочевидь, до слухачів. Жовтий вогник поступився місцем зеленому.

— Як давно це сталося? — спитала Чен Сінь. Вона зумисно сформулювала запитання настільки багатозначно, що воно могло стосуватися будь-чого: як давно він засіяв поле, скільки минуло часу від пересадки його мозку в клоноване тіло, коли була перехоплена його капсула чи будь-чого іншого. Вона спробувала залишити Тяньміну якнайбільше місця для маневру з відповіддю.

— Достатньо давно.

Його відповідь була ще більше розпливчастою. Він мав спокійний і врівноважений вигляд, але, вочевидь, зміна кольору індикатора перелякала його не на жарт, і він переймався за долю Чен Сінь.

— Спочатку я геть не розумівся на сільському господарстві, — вів Тяньмін далі. — Я хотів навчитися, спостерігаючи за іншими, але ж ти знаєш, що справжніх фермерів уже не лишилося. Тому мені довелося опанувати все самотужки. Навчання давалося важко, й добре, що мені для виживання треба не так багато харчів.

Отже, одна зі здогадок Чен Сінь знайшла підтвердження. Істинний сенс слів Тяньміна зрозуміти було неважко: якби на Землі ще лишалися справжні фермери, то він міг би навчитися в них, просто спостерігаючи за їхньою працею. Тобто йому була доступна інформація, яку передавали із Землі! Принаймні цей факт підтверджує його значну інтеграцію в трисоляріанське суспільство.

— Пшениця має неймовірний вигляд. Час збирати врожай.

— Так, цей рік видався вдалим.

— Видався рік?

— О, коли двигуни працюють на повну потужність, то і я маю врожайний рік. Коли ж ні…

Знову засвітився жовтий вогник.

Ще одне припущення знайшло підтвердження: хаотичне нагромадження труб вгорі дійсно є якоюсь системою охолодження чи розсіювання тепла, а їхнє світіння є наслідком роботи двигуна корабля, що працює на антиматерії.

— Гаразд, облишимо цю тему, — з усмішкою відповіла Чен Сінь. — Хочеш дізнатися про події мого життя? Після того як твій мозок відправили…

— Мені відомі всі подробиці твого життя. Я постійно був із тобою.

Голос Тяньміна лишався спокійним і врівноваженим, але в Чен Сінь пришвидшилося серцебиття. Так, він постійно був поруч, за допомогою софонів спостерігаючи в режимі реального часу за кожним моментом її життя. Він, мабуть, бачив, як вона перебрала на себе повноваження Мечоносця. І бачив, як вона пожбурила червоний перемикач в останні миті Епохи стримування. Спостерігав за її стражданнями в Австралії й за тим, як вона втратила зір через сильне хвилювання. А потім став свідком того, як вона стискає пігулку в руці… Він пережив із нею всі негаразди. Можливо, коли він спостерігав за її чистилищем із відстані кількох світлових років, йому боліло дужче, ніж їй самій. Якби вона знала, що любляча людина спостерігає за кожним її рухом, то трималася б ліпше. Але Чен Сінь вважала, що Тяньмін зник назавжди, розчинився в безкрайому космосі й вона більше ніколи його не побачить.

— Якби ж я тільки знала… — стиха пробурмотіла Чен Сінь, більше сама до себе.

— Ти не могла навіть здогадуватися, — з ніжністю відповів Тяньмін, похитуючи головою.

Її знову захлеснули емоції, й вона з усіх сил намагалася не розплакатися.

— Що ж, ти можеш щось розповісти про своє буття? — запитала Чен Сінь. Це була відчайдушна спроба дізнатися бодай щось, вона змушена була спробувати.

— Гм, дай мені поміркувати з цього приводу… — пробурмотів Тяньмін.

Жовте світло ввімкнулося одразу, навіть не дочекавшись відповіді Тяньміна. Це серйозне попередження.

Тяньмін рішуче похитав головою:

— Ні, на жаль, я нічого не можу розповісти. Взагалі нічого.

Чен Сінь не відповіла. Вона розуміла, що вже перепробувала все, аби виконати свою місію. Їй лишалося тільки чекати хід у відповідь від Тяньміна.

— Ми не можемо продовжувати в тому самому дусі, — сказав Тяньмін із зітханням. І додав поглядом: заради твого ж блага.

Так, це було занадто небезпечно. Жовте світло вже вмикалося тричі.

Чен Сінь зітхнула про себе. Тяньмін також здався. Її місія виявилася нездійсненною. Але нічого не вдієш, і вона це чудово розуміла.

Після скасування місії цей відтинок простору довжиною в кілька світлових років перетворився