Вічне життя Смерті - Лю Цисінь

Із просуванням човника площа освітленої ділянки Землі зростала: Чен Сінь подивилася на контури континенту, що з’явився в полі зору, й легко впізнала в ньому Австралію. Вона нагадувала сухий листок, що плив водами Тихого океану. Континент виринав із тіні, й межа світла проходила чітко по центру. Тож цієї миті у Ворбер­тоні ранок саме вступав у свої права, й вона уявила, як Фрес, спостерігаючи зі свого узлісся, зустрічає світанок у пустелі.

Її човник пронісся над Землею. У момент, коли зігнута лінія горизонту зникла з поля зору, прискорення припинилося, а з ним зникло й відчуття перевантаження. Чен Сінь полегшено зітхнула, коли важкі обійми, що тримали її тіло, зникли. Човник ковзав у напрямку Сонця, чиє світіння заступило всі зірки на небі. Увімкнулася функція авторегулювання прозорості корпусу, перетворивши Сонце на тьмяний диск. Чен Сінь ще більше притлумила яскравість світла — тепер світило нагадувало Місяць уповні. До кінця подорожі залишалося ще шість годин польоту в невагомості, осяяній місяцеподібним світлом Сонця.

***

Через п’ять годин човник розвернувся на 180 градусів і двигуни почали працювати на сповільнення. Під час розвороту Сонце повільно зникало з поля зору Чен Сінь, поступаючись місцем зіркам і Чумацькому Шляху, який розгортався перед очима, немов довгий сувій. Нарешті положення човника знову стабілізувалося, й перед очима Чен Сінь з’явилася земна куля завбільшки з Місяць, якщо дивитися на нього з поверхні нашої планети. Минула величність зникла безслідно. Тепер Земля нагадувала тендітний ембріон, що плавав у блакитній навколоплідній рідині й мав от-от вийти на світ із теплого материнського лона в лютий холод і вічний морок космосу.

Після увімкнення двигуна Чен Сінь знову відчула дію сили гравітації. Процес сповільнення тривав близько пів години, аж поки двигун не почав переривчасто вмикатися й вимикатися для точного позиціонування в просторі. Гравітація знову розчинилася в тиші.

Точка Лагранжа — місце, де човник перетворився на ще один супутник Сонця, обертаючись синхронно із Землею.

Чен Сінь поглянула вниз на хронометр: політ був розпланований дуже точно — до зустрічі лишалося 10 хвилин. Навколишній простір зяяв порожнечею, яку вона намагалася всотати розумом: їй доведеться багато запам’ятовувати, бо тільки її пам’ять зможе виступити стенограмою зустрічі. Вона воліла перетворитися на бездушний диктофон і відеокамеру, аби записати в себе стільки, скільки зможе почути й побачити в найближчі дві години. А цього досягти було вкрай непросто. Вона уявила собі точку простору, в якій опинилася: тут врівноважувалися гравітаційні сили Сонця й Землі, тому це місце мало вищу концентрацію порожнечі порівняно з іншими закутками Всесвіту. Це була ізольована місцина, відірвана від решти космосу… Розмірковуючи над цим, вона потроху притлумлювала почуття і зрештою досягла незаповненої відстороненості, якої так прагнула.

Неподалік човника один із софонів почав розгортатися в низьковимірному просторі. Перед очима Чен Сінь з’явилася сфера діаметром три-чотири метри, яка зависнула за кілька метрів від човника, затуливши Землю й більшу частину небокраю. Поверхня сфери виблискувала чистим дзеркалом, відбиваючи зображення човника із Чен Сінь. Вона не була певна, перебував софон всередині човника протягом усієї подорожі чи щойно з’явився в цій точці космосу. Віддзеркалене зображення на поверхні сфери швидко зникло, поступившись місцем чомусь напівпрозорому, незбагненному, схожому на брилу льоду. Чен Сінь встигла подумати, що це нагадує яму, викопану прямо в тканині простору-часу. Ізсередини сфери почали летіти яскраві світлові плями, які за формою нагадували сніжинки, — величезна їх кількість формувала єдину велику мерехтливу картину. Чен Сінь зрозуміла, що це просто білий шум, який нагадував снігові замети на екрані телевізора у разі поганого сигналу трансляції.

Це тривало близько трьох хвилин і раптово змінилося картинкою, що транслювалася з відстані кількох світлових років. Зображення було дуже чітке, без спотворень і перешкод.

Чен Сінь постійно намагалася уявити, яким буде їхнє спілкування. Вона бачитиме лише рядки тексту чи, може, почує його голос? Чи навіть побачить зображення мозку, що плаватиме в ємності з живильною рідиною? Або ж просто живого-здорового Юнь Тяньміна? І хоча Чен Сінь вважала останній варіант найменш вірогідним, їй постійно кортіло визначитися, в якому саме середовищі він існуватиме. Вона вигадала безліч найрізноманітніших варіантів, але побачене виявилося далеким від усіх її припущень.

Золоте море пшениці під сонячними променями.

Площа поля дорівнювала приблизно семи арам. Зер­но налилося, настав час жнив. Ґрунт на полі здавався дещо дивним — чисто чорний, із лискучими гранями, що виблискували в сонячному світлі, немов сила-силенна зірок. У чорноземі край пшеничного поля була встромлена звичайнісінька лопата, навіть держак на вигляд був дерев’яний. На ньому висів солом’яний бриль — мабуть, виготовлений саме з пшеничної соломи, старий і потертий настільки, що соломини розсоталися й повибивалися з нього. За пшеничним полем тяглося інше, зелене — мабуть, із якоюсь городиною. Подув вітер, порвавши брижами хвиль пшеничне золото.

Над чорним ґрунтом поля висіло нетутешнє небо чи радше купол — переплутане мереживо темно-сірих труб найрізноманітніших діаметрів, від тонесеньких до величезних. Серед тисяч звивистих труб надзвичайно яскраво, немов нитки розжарювання, світилися дві-три ділянки. Вони освітлювали пшеничне поле і, вочевидь, слугували замінником сонця у вирощуванні сільськогосподарських культур. Переплетені ділянки спалахували на коротку мить, а потім згасали, поступаючись місцем іншим, розкиданим по всьому куполу. Одночасно горіло не більше двох-трьох таких «світил», чим досягалася гра світла й тіні на полі, ніби сонце швидко ховалося й визирало з-за хмар.

Чен Сінь задивилася на це хаотичне переплетіння труб. Такий ступінь заплутаності не міг бути результатом простої недбалості, навпаки — досягнення подібного результату потребувало чималих зусиль. Це був хаос в абсолюті. Здавалося, що навіть натяк на паттерн суворо табуювався. Мабуть, це могло свідчити про діаметральну протилежність людських і трисоляріанських естетичних смаків: хаос — вершина смаку, а впорядкованість потворна. Мерехтіння труб вдихало життя в цей безлад, немов сонячне проміння силилося розірвати мереживо хмар. Чен Сінь навіть на якусь секунду припустила, чи це, бува, не вкрай смілива мистецька інсталяція, що символізує боротьбу світла й темряви? Але наступної миті їй здалося, що це дивне переплетіння труб радше нагадує гігантську модель мозку, в якій світні ділянки символізують нейронні зв’язки й зародження думок…

Проте раціо змусило відмовитися від подібних припущень. Слушно було вважати це системою тепловідведення чи чимось подібним, збудованим явно не для вирощування сільськогосподарських культур. Освітлення полів стало просто побічним ефектом. Не розуміючи принципів роботи системи й споглядаючи лише за зовнішнім виглядом інженерних рішень, людина не могла збагнути, що воно таке. Чен Сінь була зачарованою й водночас збентеженою побаченим.

Із глибини пшеничного поля до неї наближалася фігура людини, й Чен Сінь ще здалеку впізнала Юнь Тяньміна. Він був вдягнений у куртку зі сріблястого матеріалу, що нагадував світловідбивну плівку. Одежина була такою ж потертою, як і солом’яний бриль, але більше нічим не впадала в око. Штанів не було видно через пшеницю, але, ймовірно, і вони були пошиті з тієї ж тканини. Він ішов прямо до неї, і за кілька митей Чен Сінь уже могла роздивитися риси його обличчя. Юнь Тяньмін здавався дуже молодим, таким же, як і тоді, коли вони розлучилися три століття тому. Він не дивився в напрямку Чен Сінь, натомість висмикнув колосок, перетер його в руках, здув