Леобург - Ірина Грабовська

— Та чого ж ти верещиш, га? — гнівно засичав привид. Агнеса й не помітила власного крику.— Це я! Едвард!

Агнеса затулила рота рукою, щоб не зойкнути ще раз. Вона збожеволіла? Спить? Марить? Чи вже померла?!

— Що ти тут робиш? — ледве ворушачи язиком, пролепетала вона й підвелася з дерев’яного настилу, що правив їй за ліжко. Дівчина попленталася до вікна й насилу залізла на хиткий трухлявий столик під ґратами.

— Просто зараз я завис униз головою на висоті тридцяти метрів над землею,— відповів прибулець.— А взагалі — я по тебе.

В цю мить ззовні стало світліше: темне небо розкраяв сліпучо-білий промінь. Зовсім поруч потужно заревли мотори, й Агнеса здогадалася, що світло линуло з прожектора на гондолі сторожового поліційного дирижабля, що підходив на швартування. Незнайомець, який розмовляв з нею, нервово озирнувся — бліде світло впало на його обличчя, й Агнеса затремтіла. Так, це був Едвард. Справді Едвард. Вона не спала й не марила. Едвард Яблонський власною персоною, з плоті та крові, висів у неї за вікном, дивом утримуючись на круглій залізній ринві!

Голова у вікні зникла, але за кілька секунд з’явилася знову.

— Слухай уважно! — вимогливо мовив Едвард.— У нас обмаль часу. Зараз майже північ, дирижабль спуститься на майданчик на даху з іншого боку, варта почне мінятися. Поки вони зайняті, ми маємо встигнути до вікна на горищі. Там на нас чекають.

— Я... я... Господи... Едварде...— вона потяглася до ґрат і торкнулася його руки.

Він на якусь частку секунди завмер від її дотику, але потім прошепотів:

— Прибери руки, я ламатиму ґрати.

Едвард дістав з-за спини гладеньку пляшку й чимось помастив пруття. Хвилину нічого не відбувалося, аж потім хлопець ударив по ґратках — і вони розсипалися, наче піщані. Неймовірно!

— Це концентрат Яблонського. Твій батько — геній,— усміхнувся «кузен», помітивши збентеження на її обличчі. Він кинув їй край мотузки.— Обв’яжися оцим.

Агнеса насилу зав’язала найміцніший вузол, на який була здатна слабкими неслухняними руками. Дівчина потягнулася, вперлася однією ногою в кільце для кайданів і спробувала вилізти у вузький кам’яний отвір. Довга спідниця зачепилася за ланцюг і затріщала. Едвард штовхнув дівчину в камеру. В небезпечній близькості знову промайнув білий промінь.

— Швидше, скидай спідницю.

Агнеса відчула, як щоки заливає рум’янець.

— Що?!

— Роби! — роздратовано гримнув Едвард.— І нижню теж!

— Але я не можу... я ж залишуся у... о Боже...

— Агнесо! — видихнув він.— Обирай: або без спідниці, або без голови!

Яка ганьба! Він побачить її в самому спідньому! Але не залишалося нічого, як скоритися. Агнеса відстебнула гачки, що кріпили спідницю до корсета, й відкинула брудне шмаття.

— Так набагато спортивніше,— схвально кивнув Едвард і простягнув їй руку.— На рахунок три — вилазиш у вікно. Тримайся за мене й дряпайся нагору.

Вологий від дощу дах, пронизливий вітер, поліційний дирижабль, що повільно підпливає в темному небі... А ще — висота. Така, що варто глянути в чорну прірву — й одразу гулькнеш униз. Агнеса міцно вчепилася за єдину клямру, що стирчала серед блях на даху — тепер дівчина стояла на ринві, притискаючись до похилого даху. Едвард повільно розвернувся, вперся в ринву колінами, потім підвівся на ноги й міцно стиснув Агнесину руку.

— Рухаємося праворуч,— прошепотів він.— Там вхід на горище.

Агнеса насилу розтиснула пальці й відпустила клямру. Тепер вони просувалися по периметру даху без можливості вчепитися бодай за щось, коли налітав шпаркий вітер.

Крок, ще крок, завмерти... Крок, ще крок. Її пальці конвульсивно стискали долоню Едварда, бляшана ринва рипіла під ногами.

Він прийшов по неї. Це неможливо.

Ще крок. Едвард майже дотягнувся до дверцят, що темніли на тлі блискучої поверхні даху.

Цей хлопець — не її кузен. І тепер вона була абсолютно впевнена в цьому. Едвард Яблонський ніколи не вчинив би так. Він на таке не здатен. Отже те, про що розповідав дивак, який приходив до її батька,— цілковита правда. Переходи, двійники, паралельна реальність. У це набагато легше повірити, ніж у те, що її руку зараз стискав боягузливий і підступний двоюрідний брат. Але що спонукає цього незнайомця? Навіщо він так ризикує? Хто він такий і яка йому користь від неї?

— От лайно...— просичав прибулець і ще раз смикнув ручку люка.— Замкнено!

— Що таке? — Агнеса здригнулася.

— Гадки не маю. Йонас мав дочекатися! От бісів вилупок! Сподіваюся, Тео здере з нього шкуру.

— Тео?..

— Так, він мені допомагав.

— Допомагав?!

— Так, чекай...— пробурмотів Едвард.— Є ще трохи концентрату. Я змащу замок. Дирижабль уже пришвартувався?

Її «кузен» витягнув шию, щоб розгледіти, що коїться за конусом даху. Агнеса гойднулася вперед, щоб розгледіти, і раптом підбір її черевика зісковзнув з мокрої труби.

Її рятівник сіпнувся й схопив її за плече, але було запізно. Навіть якби вона прикусила язика, промовчати б не вийшло, і тишу похмурої серпневої ночі розітнув її пронизливий зойк. На протилежному боці даху одразу ж спалахнуло світло.

— Швидко! — скомандував Едвард і потягнув її далі.— За мною!

Тепер вони пересувалися швидше, але ринва невдовзі закінчилася. Рухатися далі нікуди — попереду була піднята ляда люка, звідки визирали стривожені криком поліціянти, які щойно спустилися з дирижабля. Ревіння двигунів заглушило навіть думки: повітряний корабель висів просто над їхніми головами, прив’язаний канатами до причальної щогли.

— Це на тому кінці даху! — вигукнув один з поліціянтів і свиснув: — До дирижабля!

Агнеса не встигла усвідомити, що відбувається. Едвард раптом відпустив її руку і щосили штовхнув залізну ляду люка на поліціянтів, придавивши її своєю вагою. Хутко завернув гвинт і заблокував його своїм револьвером. Едвард опинився на вузькій кам’яній смужці біля люка, перетягнув Агнесу до себе й міцно обійняв за талію.

— Куди тепер? — запитала дівчина, перекрикуючи гуркіт дирижабля.

Едвард задер голову.

— Тільки нагору,— він показав на ґратчасту конструкцію зі скобковою металевою драбиною всередині, що вела до висувного майданчика.

— Але ж там...

Він рішуче потягнув її вперед. Агнеса ледве встигала за Едвардом, який стрімко піднімався драбиною. Крізь ґрати ревів вітер. Едвард першим опинився на майданчику. Нагорі почувся шум. Господи! Що там відбувається? Серце калатало так швидко, ніби от-от готове було розірватися. Агнеса швидше полізла вгору.

Піднявшись на майданчик, дівчина на секунду заплющила очі від