Леобург - Ірина Грабовська

— До чого тут Сараєво? — здивовано кліпнув Данило.

— Пане Едварде! — змахнув руками торговець.— Це ж одна зі столиць Австро-Боснійської Імперії. Там потужний центр науки й хімічного виробництва. Те, що ви шукаєте,— рідкісна сполука, її видобувають за надвисоких температур. Де же ще шукати такі заборонені речовини? Тільки на Тржишті в Сараєві!

— Зрозуміло,— похмуро зітхнув Данило.— Але що мені робити? Ви впевнені, що ось цього,— він нахилився й спробував розібрати кривий почерк Абу Аль-Разі,— зіль... зіль... зільбершторуму, чи як його там... немає у жодного з торговців у наметах?

Узбек стулив губи й склав руки на животі.

— Хіба я колись уводив вас в оману, пане Едварде? — розчаровано протягнув він.— Якщо Батир каже, що немає, можете бути в тому певні.

— От дідько...— Данило зібгав аркуш у кулаку.— Що ж, у такому разі, я куплю у вас решту. Але все ж таки розпитайте у своїх приятелів, я готовий заплатити будь-яку ціну!

— О, у вашій щедрості я не маю жодних сумнівів! — в’їдливо всміхнувся узбек, його очі дивно заблищали.— Особливо пам’ятаючи про історію з водомобілем...

Мабуть, звичка Едварда дурити кожного, з ким його зводила доля, розкрилася й тут. Данило коротко кивнув і сунув узбекові перелік.

— Чекаю на вас тут за годину, Батире,— мовив він, дістаючи з кишені пачку лео.

Кілька хвилин Аль-Разі роздивлявся банки й пляшечки, які Данило дбайливо розставив перед ним на столі, а потім кинув на нього скептичний погляд:

— І що накажеш з усім цим робити без зільбершторуму? Так нічого не вийде, Яблонський, я попереджав.

— А якщо спробувати?

— Розумнику, ти зовсім не тямиш, як працює хімічна наука?

Данило сів у крісло й уперся чолом у зігнуті руки. За вікном уже почало ясніти — глибоке темно-синє небо відтіняв несміливий рожевий відсвіт.

— Ну, а якщо змішати кислоти? Я чув, що їх суміш може розчиняти метал.

— Які та в яких пропорціях? — роздратовано махнув рукою Аль-Разі.

— Загуглити б...— скрушно промимрив Данило.— Бо сам я й гадки не маю.

— Якщо не знаєш, то й не мороч мені голову! — пирхнув араб і похитав головою.— Навіть якщо ми зможемо вигадати щось, концентрат Яблонського діє набагато швидше. Однієї краплі вистачить, щоб утворити дірку в залізному сейфі всього за кілька секунд!

Данило стомлено опустив повіки.

— Гаразд,— нарешті сказав він досліднику.— Спробуйте все-таки приготувати суміш кислот. Я зайду до вас увечері.

Він кинув на стіл пачку грошей і пішов.

Свенсон зустрів його біля чорного ходу. Старий нічого не питав, хоча Данило бачив палку цікавість у його очах.

— Ми не зможемо приготувати концентрат Яблонського.

Свенсон зітхнув.

— Чи можу я чимось допомогти пану?

— Хіба що у вас десь захована пляшечка зільбершторуму.

Дворецький скрушно похитав головою. Данило піднявся на другий поверх. Відчуття чиєїсь присутності вже стало таким звичним, що він не міг позбутися його, навіть переступивши поріг своєї кімнати. Зачинивши двері, Данило відчув таку непереборну втому, що вже не міг стояти на ногах. Він заповз у ліжко й накрив голову подушкою. Після безсонної ночі, переживань і хаотичних переміщень містом він уже за мить провалився в глибокий важкий сон.

Розділ 14

З дощу та під ринву

На стінах знову з’явилися яскраві червоні й сині відблиски, перше сонячне проміння осяяло вікна. В саду співали пташки, одна виводила свої вигадливі переливи біля самісінького вікна. Десь удалині кілька разів ударив дзвін, так тихо й несміливо, ніби хтось випадково зачепив мотузку. Рипнув ланцюг старої криниці, почувся плюскіт води. На Романівку сходив новий літній ранок, разом з яким починався черговий день облоги.

Федя лежав на спині, закинувши руки за голову, і дивився в темряву під стелею. Яка ж дурна ситуація. Ані поїхати, ані залишитися тут неможливо. Його найкращий друг рятує вигадану дівчину у вигаданій країні. А він... не спав цілу ніч через примхливе зеленоголове дівчисько. Хтозна, чому так сталося. Хай що він робив — лічив слоників, крутив у голові новий епізод з роману, згадував матюкливі віршики, які вони з Данилом складали в школі,— нічого не допомагало. Вчора вночі з ним щось трапилося, щось вагоме, проте він ніяк не міг збагнути, що саме.

На щастя, ця ніч скінчилася. Він підвівся й пішов до дверей, намагаючись не збудити Джекі, яка ще спала, згорнувшись калачиком під самісінькою стіною. Він спустився на другий поверх, де ще панував морок через щільно зачинені віконниці, й заліз у душову кабіну.

Федя підставив обличчя під струмені й уперся руками в холодні кахлі. Таких епізодів, як учора — з відповідним інтимним освітленням, елементом небезпеки та іншою романтичною дурнею,— в його житті вистачало. Бувало й таке, що дівчата раптово тікали, а кілька разів, коли він був ще підлітком, навіть лупили по обличчю лише за спробу поцілувати. Тож учора, здається, не сталося нічого надзвичайного. Але його мучило якесь невловиме, химерне відчуття, якого він ніяк не міг позбутися.

Вона — це все, про що він думає ось уже кілька днів. Вона — все, чого він зараз хоче. До тремтіння, до божевілля, до смерті. Так, що йому чхати на дядька Толіка й компанію, на постійну загрозу під будинком, чхати на роботу й навіть на власну книгу! І байдуже, що Джекі схожа на інопланетянку й має кільце в носі. Відколи це почалося? Хтозна, але перебувати поруч з нею день у день ставало складніше. Вона немов хвороба. Вона в його снах, вона увіч. І Федя чудово розумів: єдиний шанс позбутися спокуси — це скоритися їй, але всі його інстинкти протестували проти цього, наче у глибині душі він знав, що це призведе до чогось поганого. Певно, Джекі це збагнула одразу. Їй стало волі його зупинити. Не варто починати те, з чим не зможеш упоратися. Федя швидко намилився й змив із себе піну. Світ знову став чітким і зрозумілим, а відчуття важкості в голові змінилося приємною легкістю.

Вже в їдальні він налив собі кави, сів за стіл і відчинив одну з віконниць, щоб запустити трохи світла й свіжого повітря. Підняв горнятко і сторожко дослухався — на сходах почулися тихі кроки.

І потім він побачив її.

Федя отетерів. Отак і закляк: роззявлений рот, горнятко в руці.

Нерівні короткі