Леобург - Ірина Грабовська
— А Леобург там є?
— Ні. Міста вчених нема. Але він схожий на міста старої Європи. До речі, знаєш, що дівчата в нас носять такі коротенькі шорти, що ці твої мереживні штанці — узагалі еталон скромності...
Агнеса затулила повіки долонею. Її били дрижаки. Відчувши її тремтіння, рятівник ліг поруч і міцно обійняв її. Агнеса здригнулася, але не відсунулася.
— Так тепло?
— Так,— вона відчула, як її накриває тепла хвиля — така затишна, ніби вона раптом опинилася вдома, у власному м’якому ліжку.— Ніколи не бувало тепліше.
Шум у голові посилився, повіки стали надзвичайно важкими. Темрява, одна суцільна темрява, але вже не колюча й не моторошна. Данило щось ще розповідав, але його голос долітав до неї, наче крізь воду. Але ось і він зник. Темрява жадібно поглинула її тіло, її свідомість і всі її думки...
— ...Агнесо!
Її трусили за плече. Вона прокинулася, серце шалено калатало десь у горлі. Лампа згасла, але в тунелі чомусь не було темно.
— Хтось відчинив люк. Ззовні.
Її замутило від страху. Знадвору вливалася тоненька смужка світла. Данило повільно підвівся й рушив до виходу. Пригнувся, обережно визирнув з-за люка й дослухався.
— Без фокусів,— загрозливо вимовив німецькою жіночий голос.— Ви в оточенні. Вас двоє, ви без зброї. Виходь сам і виводь свою подружку.
Агнеса здригнулася та втиснулася в стіну. Люк відчинився ширше. Данило повернувся до неї і простягнув руку, дівчина слабко стиснула його долоню.
— Ходімо.
Надворі жеврів світанок. Вони вийшли з тунелю, який ще кілька хвилин тому здавався затишним і надійним.
Навколо було п’ятеро: один присів над входом до печери, двоє — вище на стежці, ще один стояв на краю урвища. Всі стискали в руках пневмогвинтівки. Обличчя було годі розгледіти — їх приховували натягнуті по самі очі шарфи й хустки. Ближче за всіх стояла дівчина з довгим темним волоссям, заплетеним у косу, її револьвер був спрямований на Данила. Раптом вона стягнула хустку з обличчя.
На її правій щоці виднілася потворна червона мітка у вигляді літери «V».
Та це ж... В Агнеси перехопило подих.
Вигнанка! Вигнанцям справді випалюють тавро!
Агнеса злякано притулилася до Данила й тихо видихнула:
— Хто ви? Чого вам треба? Грошей у нас нема.
Вигнанка презирливо пирхнула.
— Дівчинко, ти, напевно, не зрозуміла, куди потрапила,— крижаним тоном відповіла вона.— Гроші нам не потрібні. Ви — чужинці. І ви залізли на нашу територію. А таких ми зазвичай вбиваємо.
Розділ 15
Дівчина, яка бачила плями
Данило невідривно дивився на незнайомку. Тавро на щоці... Вигнанці! Отже, вони — в руках зграї леобурзьких злочинців. Пречудово.
Данило роззирнувся — схоже, їм перекрили всі можливі шляхи до відступу, хіба що стрибати у яр. Тікати навмання безглуздо. Навіть просто вскочити назад до тунелю і зачинити люк наразі не вийде — позаду них зістрибнув на виступ той здоровило, який кілька хвилин тому сидів над печерою. Данило нервово озирнувся. Обличчя вигнанки залишалося серйозним ще кілька секунд, а потім вона розреготалася, багатозначно бавлячись револьвером. Її товариш, який перекривав відступ до тунелю, теж мало не оглушив Данила реготом.
— Ти бачив їхні пики, Маку? — пирхнула дівчина.— Вони мало не попалали!
Здоровань скинув каптур і підійшов до неї. Це був рудобородий чоловік середнього віку, з грубим, але не злим обличчям. Він грайливо штовхнув дівчину в бік і продовжував сміятися, роздивляючись бранців.
— Лейло, досить! — раптом почулося згори.— В нас нема часу на жарти!
Доріжкою збіг молодик з геть чорними, мов вугілля, очима. Вони з Лейлою були схожі, наче брат із сестрою. Він скинув плащ і простягнув Агнесі. Лейла... Данилові здалося, що він уже чув це ім’я в Леобурзі, хоча був цілком певен, що ніколи не бачив її раніше. Її напрочуд гарне, з виразними рисами обличчя навряд чи можна було забути, навіть не враховуючи рубець на правій щоці.
Данило обернувся до Агнеси, щоб допомогти з застібкою на плащі.
— От лайно,— машинально просичав він українською.— І жодного порталу поруч.
Погляд Агнеси впав за його спину, Данило рвучко обернувся. Лейла дивилася на нього круглими від подиву очима. В її погляді було щось особливе. Вона підійшла до Данила майже впритул і пильно зазирнула йому в очі.
— Тоже любишь бегать по чужим мирам?[31]
Від цієї фрази і її тону Данила взяли дрижаки. Вона зрозуміла те, що він сказав, і знає про портали?! І що означає «тоже»?
— Ich verstehe nichf[32],— відповів він дерев’яним голосом.
— Прекрасно понимаешь[33],— змовницьки посміхнулася вона.
Вона говорила російською чисто, з помітним московським акцентом. Хто вона в біса така? Кілька секунд вони з вигнанкою свердлили одне одного допитливими поглядами. Потім дівчина зацікавлено гмикнула й обернулася до чорнявого вигнанця.
— Слухай, Давиде, а хлопчина цікавий попався,— сказала вона німецькою і здунула з чола чорне пасмо, що вибилося з зачіски.
— Не займай бранця!— суворо відказав вигнанець.
Вона кокетливо вигнула брову й оглянула Данила з ніг до голови.
— Важко втриматися від спокуси,— дівчина засміялася, зблиснувши білими зубами.— Хіба щодня знаходиш таких симпатичних, та ще й голих одноплемінників!
Що вона верзе? Від перевтоми мозок Данила відмовлявся працювати. Хто вона? Двійник? Але хто притягнув її сюди? Чи... невже... невже вона така, як він?!
— Лейло, я попередив!
Вигнанка ще раз посміхнулася до хлопця, якого називала Давидом.
— Щось ти не в гуморі. Добре, наказуй: що з ними робити?
Давид насупився.
— Ми не можемо залишити їх тут. Але й вести до нас занадто ризиковано.
Данила сповнювали суперечливі почуття. З одного боку, ці люди не здавалися йому надійними — крім того, що загін озброєний до зубів, так ще у лавах вигнанців міг перебувати (і, найімовірніше, перебував!) Марсело Мотта — головний винуватець ув’язнення Агнеси й катастрофи в родині Яблонських. Проте з іншого боку, якщо зараз за ними назирці женуться «акули», а Леобург схожий на оскаженілого дикобраза, шансів пробратися до маєтку Яблонських і дочекатися, поки відкриється портал, у них нема. А ще — ця дівчина... Він був майже впевнений в тому, що вона прийшла сюди з його реальності. От тільки чи має вона транслокальні здібності, чи є чиїмось двійником? Якщо так, то... чи
