Леобург - Ірина Грабовська

Федя видихнув дим у прочинене вікно, роздратовано розчавив недопалок і підійшов до неї. Джекі майже з побожною акуратністю взяла смартфон з його рук.

— Слухай,— раптом сказала вона.— Я, звісно, взагалі не спец... Але хіба нормально, що тут показує «Немає мережі»?

— Може, сімка відійшла. Або перебої... треба перезавантажити.

— Уже. Немає мережі.

— «Сервіс відсутній». Що за фігня? — Федя здивовано потрусив апарат.— Учора ж увечері все працювало!

Він підійшов до столу й підняв кришку ноутбука. Дочекавшись завантаження, спробував зайти у мережу.

«Немає з’єднання з інтернетом».

— Це як же...— закліпала Джекі, схилившись над його комп’ютером.

— Це означає,— Федя обернувся до неї,— що ігри закінчилися. Трегубов відрізав нас від зовнішнього світу.

В цей момент знадвору щось зашаруділо. Федя кинувся до вікна, але, відчинивши віконниці, встиг помітити лише спину невідомого, який хутко перелазив через паркан. Усередині недобре похололо.

— От дідько, він усе чув,— пробурмотів собі Федя під ніс.— Тепер можна вважати, що Трегубову все відомо.

— Кидай палити,— докірливо зітхнула Джекі.— Віконниці тут краще не відчиняти.

На тумбочці стояла акуратна світло-срібляста колба.

Данило миттю прокинувся. «Silberstorum». Він витріщив очі. Що це? Адже він точно не спить! Але хто зміг за лічені години знайти заборонену сполуку, якої не було навіть на чорному ринку?!

Що все це означає? Від подій останніх днів у Данила йшла обертом голова, найменше зараз хотілося міркувати про те, хто підсунув йому рятівну колбу. Навіть якщо хтось стежить за ним і вирішив використовувати Агнесину втечу в своїх цілях, вибору нема. Відкладати не можна, діяти доведеться за складеним планом, але тепер, з появою зільбершторуму, бодай є надія на успішний фінал.

Данило накинув піджак, знайшов у шафі Едвардову сорочку й зав’язав у вузол скляну колбу. Що ж, тепер — до араба.

Дослідник, схоже, не заплющував очей — він похмуро кивнув, забрав препарат і навіть не спитав, звідки Данило його взяв. Потім наказав повернутися за три години й зачинив двері. Тепер лишалося тільки чекати.

Данило прийшов додому. В нього було зовсім небагато часу на підготовку. Зараз усі його думки поглинав план порятунку. Але що буде потім? В’язниця розташована за міськими мурами, тож, найпевніше, повернутися в охоронюване місто до порталу буде неможливо. Їх переслідуватимуть, але, щоб вижити, доведеться якось вибиратися з Нейтральної зони. Добре було б узяти з собою якісь припаси. Але з собою їх тягнути неможливо, а заготувати десь за містом у сховку вже немає часу. Єдине, на що він міг розраховувати,— це на гаманець із золотими лео й кілька перснів з коштовним камінням з Едвардової скриньки. Має вистачити на якийсь час...

— Прорвемося,— зітхнув Данило.

Щоб трохи абстрагуватися, він дістав з-під матраца щоденник дядька й почав читати. Економіка Леобурга, транслокали, способи відкриття порталу... «Зовсім нещодавно якийсь пан з кола клієнтів Елвіра Дем’янича натякнув мені, що місто не гребує розробкою зброї різного ґатунку. Щоправда, ці відомості ретельно приховуються, і докладніше про це мені дізнатися не вдалося». Данило похитав головою. Дивно. Раніше він не помічав цієї фрази... Втім, зараз однаково неможливо зосередитися. Він підвівся, ще раз перевірив своє спорядження, покрутив у руках револьвер, згадуючи інструкції Тео. Може статися, що сьогоднішня ніч стане останньою в його житті. І на підході до в’язниці його чекатимуть Юміт Оздемір і компанія, і він навіть не дістанеться до Агнеси. Данило заплющив очі. Ні, він за всяку ціну мусить упоратися. Заради Агнеси, заради Феді й Джекі, які чекають його вдома, заради себе самого — він повинен зробити за своє життя бодай щось вартісне. Тому він не має права на помилку.

Поміркувавши хвилину, Данило згорнув дядьків щоденник, витягнув бляшану рамку з його зображенням, свій смартфон, паспорт Едварда й розпихав по кишенях. Потім дістав з-під ліжка скриньку з архівом Яблонських, видобув звідти документи й переклав їх у невеликий сховок у стіні шафи, до Едвардових листів. Він забере все це пізніше, коли вони з Агнесою повернуться до порталу. Хоча... може статися, він не повернеться в цей будинок ніколи, і вихід у рідний світ виявиться для нього недосяжним.

Данило знову вирушив до Аль-Разі. Під обід над Леобургом зібралися хмари — їх пригнав потужний північний вітер. Почав накрапати бридкий дрібний дощик, блискуча бруківка потемніла. Він просидів у навіженого хіміка до восьмої, забрав пузату пляшечку з концентратом Яблонського, повернувся додому й став чекати ночі.

...Допоможи, Господи, прийняти всі випробування, які посилаєш мені, покірно. Амінь.

Сьогодні її остання ніч. Їй бракувало сил навіть міркувати — в голові від голоду не залишилося жодної думки. Було так тихо, що, здавалося, вона давно вже в могилі. Не відчувалося навіть страху — все сплуталося й знецінилося. У свідомості лише зрідка миготіли майже стерті спогади: усміхнені обличчя батьків, родинні свята, леобурзькі майдани та яскраві ліхтарики на дахах під Різдво. Чому Різдво, адже зараз серпень?..

Агнеса обвела повільним поглядом камеру, що оберталася перед очима. Вода... Води теж нема. Тепер вона дізналася, що всі чутки, всі жахливі припущення про леобурзьку в’язницю — цілковита правда. В останню ніч не дають ані ковтка. Напевно, вважають це милосердям. Адже зараз смерть справді здавалася їй визволенням.

Суд стрімко промайнув. Агнеса насилу згадала момент, коли суддя виголосив вердикт. Здається, вона засміялася. Чи було їй моторошно, прикро, гірко? Ні. Вона немов померла задовго до тієї миті, коли місто, збудоване дбайливими руками її батька, таємно засудило її до страти.

Повіки стулялися самі собою, і знову з’являлися обличчя... Цього разу — Едвард. Знову він... Навіть батька вона бачила рідше. Щоночі одне й те саме: їй здавалося, що кузен відчиняє двері камери, підхоплює її на руки й несе. І на душі стає так спокійно й легко, що вона не питає навіть, куди вони прямують — Едвард знає краще. Агнеса тільки дивиться на його обличчя й хоче запам’ятати кожну рису — те, як він переводить погляд, як усміхається їй куточком уст... Якщо це останнє, що вона побачить у своєму житті, то вона зовсім не засмутиться.

— Агнесо!

Схоже, вона геть не при собі. Сни були такі реальні, що навіть голоси лунали так, ніби оточували її, і привиди старої в’язниці повторювали за ними.

— Агнесо, ти мене чуєш? Ти жива?!

Вона здригнулася й насилу розліпила важкі, гарячі повіки. Лише маленький квадратик нічного неба, закутий у ґрати, вирізнявся