Леобург - Ірина Грабовська

Нема пірсингу — зникло навіть горезвісне кільце з носа.

Очі тепер були підведені чорним, і від того погляд став гострішим і... вабливішим.

А крім того — короткі джинсові шорти й майка, що щільно облягала стан. Неймовірно! Хто б міг подумати... Нічого, окрім старих футболок і робочого комбінезона, він на Джекі досі не бачив.

— Привіт,— без особливих емоцій кинула дівчина й сіла навпроти.

Федя досі роздивлявся її обличчя.

— Що?

— Хто ти така й куди поділа Женю? — лише зміг вичавити він.

Джекі пирхнула від сміху. Вона відверто тішилася з його розгубленого вигляду.

— Просто набрид зелений колір,— вона знизала плечима.

— Ага,— Федя примружився.— І шпичаки. Якими можна вколотися.

Золотисто-зелені очі Джекі спалахнули. Вона встала з-за столу й пішла на кухню, сунувши руки в кишені шортів. Федя продовжував незмигно стежити за нею. Схоже, вчорашня ніч уплинула не тільки на нього. Але що відбувається? Що це з нею? Вирішила познущатися? Вдала ідея, особливо з огляду на його теперішній аварійний стан. Навряд чи вона не усвідомлює, які в неї дивовижно гарні та стрункі ноги!

— Бутерброд хочеш? — Джекі визирнула з кухні.

Федя важко ковтнув.

— Хочу. Дуже хочу.

Снідали вони в цілковитій тиші, зрідка зиркаючи одне на одного. Федя допив каву, поставив горнятко на стіл і окинув Джекі прискіпливим поглядом.

— Так, ножиці мені.

— Навіщо? — здивовано кліпнула дівчина.

— Забула? Ти маєш справу з експертом з питань моди та стилю,— суворо насупивши брови, нагадав Федя.— Оця твоя божевільна асиметрія не в тренді з минулого сезону. Моя внутрішня Красимира вкрай обурена.

Джекі криво посміхнулася.

— Ну, гаразд. Ти, звісно, ще той перукар, але гірше вже не зробиш.

Певний час вони знову мовчали: Федя був надто зосереджений на тому, щоб випадково не відрізати їй вухо, а Джекі випростала спину й дихала повільно й обережно. Тільки чутно було, як на розстелену на підлозі газету падають зрізані пасма. Нарешті він струсив зістрижене волосся, зняв рушник з її плечей і розвернув до себе обличчям.

— Ну от... ти досі схожа на курчатко, але тепер — на чепурне курчатко. Можеш роздавати всім номер свого особистого перукаря.

Вона штовхнула його в бік і засміялася. Її сміх — ніби сіль на рану. Скоро їхнє вимушене ув’язнення, на щастя, закінчиться, але чи побачаться вони ще хоч раз? Федя зітхнув і похитав головою.

— Гарна ж ти, Женько...

Джекі відсахнулася й підхопилася зі стільця. Її рухи стали метушливими, руки тремтіли. Так і не наважившись звести на нього погляд, вона забрала з підлоги газету й пішла на кухню.

— До речі, я тут усе міркую...— повернувшись, ніби нічого не сталося, промовила Джекі.— Справді, стільки збігів і випадковостей не буває. Певні люди ходять до будинку, як на роботу. Причому вони завжди одні й ті самі — дядько Толік, в якого іншого заняття нема, кілька тіток і купка безробітних гопників. Селяни сердиті, але в кожного свої турботи — трохи погомонять, та й розходяться. А ці стирчать отут постійно. Найпевніше, їм справді платять. Та ще й роздають харчові набори... Треба подумати, кому потрібні ті кристали.

Федя присів на край столу й замислився.

— Справді. «Шукай того, кому вигідно». Згадаймо, з чого все починалося.

— Спочатку в твоїй кімнаті з’явився «привид»,— Джекі задумливо потерла підборіддя.— Гадаю, це був той самий тип, який потім приходив до підвалу, де стався потоп. А ще оті подряпини на пластинах контейнерів! Згодом у селі хтось пустив чутку, що якісь витоки з-під нашого будинку забруднюють річку. Тоді до нас знову залізли у підвал...

— ...і зацікавилися системою енергопостачання.

— Ага! І коли чувак зрозумів, що контейнери не так просто відчинити, винуватцями всіх сільських нещасть призначили нас. Тоді почалися оті мітинги й інша метушня.

— Суцільні збіги,— невесело всміхнувся Федя.— Але не думаю, що все замутив цей клоун з підвалу.

— Та він просто такий самий виконавець, як і ті, хто намагається нас звідси витурити. До речі, пам’ятаєш, як дядько Толік роздивлявся нашу стелю і стіни, коли ти приводив їх сюди? От що в них цікавого? Я швидше б звернула увагу на коминок з малюнками,— Джекі зробила паузу й очима вказала на стелю.— Може, він шукав угорі датчики протипожежної сигналізації? А потім у нас сталася пожежа.

— Не випадково, нас підпалили.

— Так, проте не сам будинок. Чому?

— Бо вбивати нас не входить у їхні плани, нас просто хочуть вичавити звідси. Але хто? Маріанна давно знала про кристали. А в мене складається враження, що ці люди якраз дізналися нещодавно. Хто б це міг бути?

Очі Джекі раптом розширилися, вона схопилася зі стільця.

— А як звали отого мужика, який до вас із Данилом приходив?

— Трегубов. Ігор Андрійович,— Федя похитав головою.— От дідько... Ми вчепилися за версію з Маріанною. А він же теж цікавився будинком!

— І йому можуть бути потрібні кристали, у нього ж якась лабораторія!

— Це ж було в нас під носом...— Федя роздратовано закотив очі.— Неприємності почалися від його приїзду! У нас у дворі щось бухнуло. І ми з Даньком, як двоє ідіотів, побігли дивитися, а він залишився сам-один у кімнаті Левченка.

— І цей... у нього ж бізнес свій! Я думаю, він може дозволити собі спонсорувати ці сільські заворушення.

Федя шумно видихнув. Де може бути візитка Трегубова? Не міг же Данило забрати її з собою? Слід пошукати ще раз. Не кажучи ані слова, він кинувся до кімнати Данила.

Ще раз: сумка, гаманець, кишені... Дідько, та звідки ж у Данила стільки лахів?

— Що ти шукаєш? — Джекі відсапалася й тепер здивовано спостерігала за тим, як він копирсається в речах свого друга.

— A-а, псячі ноги,— просичав він.— Невже Данько засунув цю кляту візитку в кишеню джинсів, у яких пішов у Леобург?

Джекі знизала плечима. Вони спустилися на перший поверх і знову засіли в їдальні. Старовинний годинник пробив дев’яту ранку.

— Ну, і як тепер знайти цю гниду? — витягуючи з пачки цигарку, пробурмотів Федя.— Я шукав у інтернеті — не знайшов. Так ми бодай могли подзвонити йому й від чужого імені запросити на зустріч. Як-небудь прорвалися б з боями, а там уже я...

Джекі примружила очі.

— Може, Маріанна Олександрівна знає його номер? Дай