Леобург - Ірина Грабовська

Біль у всьому тілі став жахливим, нездоланним. Судоми зводили кожен м’яз, суглоби нестерпно пекли. Агнеса впала навколішки, опустила голову на зігнуті руки й заплакала. Данило сів поруч і торкнувся її плеча.

— Агнесо... сонечко... я розумію, що тобі зле й моторошно... і ти втомилася. Давай ще трохи! Поліція зараз піде у ліс. Не можна зупинятися.

Дерева шуміли й крутилися навколо, у вухах дзеленчало. Вона зробила кілька кроків і знову впала, але раптом, ніби за помахом чарівної палички, злетіла в повітря й попливла вглиб лісу.

— Ти така легка,— всміхнувся її «кузен» і пригорнув її до себе.— Худенька й легка, мов пір’їнка... Коли все закінчиться, будемо тебе відгодовувати. Чого б тобі хотілося?

Вона обійняла його за шию і вперлася у плече.

— Яблучного пирога... Криста... пече... чудовий пиріг...

Це все до болю нагадувало її сон у в’язниці: вона так само роздивлялася його обличчя знизу, намагаючись запам’ятати кожну рисочку, ніби це було останнє, що вона бачить за життя.

— Гаразд, буде тобі пиріг,— кивнув він.— От тільки треба вижити.

Агнеса загубила лік часу. Навколо було темно й тхнуло сирою землею. Вони рухалися годину, чи дві, чи більше. Данило засапався — він утомився, до того ж, дорога вела вгору. Раптом хлопець зупинився. Агнеса насилу розліпила очі. Ліс навколо порідшав. Вони опинилися на краю яру.

— Цікаво, що то були за рейки?

— Які рейки?

— Кілька хвилин тому бачив дуже стару вузькоколійку. Звідки вона в лісі...

— Тут не завжди була Нейтральна зона. Можливо, старий завод,— Агнеса поворушилася.— Пусти мене.

Хлопець опустив її ноги на землю.

— Ти знаєш, де ми? Поруч є люди?

В голові паморочилося. Агнеса не впізнавала місцевості, вона не могла навіть зрозуміти, де саме залишився Леобург.

— Ні... В Нейтральній зоні нема поселень. Єдиний шлях — іти до українського кордону.

— Далеко?

— Так, далеко,— схлипнула вона.— Я не дійду.

Данило важко зітхнув, схилився й почав розтирати праве коліно. В цю мить він утратив рівновагу й шкереберть полетів у яр.

— Ні!!!

Внизу затріщало гілляччя й почулася лайка. Принаймні він живий!

— Даниле,— обережно покликала вона.— Як ти?

— Як людина, що звалилася в чагарник,— пробурмотів він.— Уся дупа в колючках. Не рухайся, я зараз вилізу.

Кілька хвилин унизу щось тріщало, сипалася земля, знову чулася українська лайка.

Він... він не Едвард. Він не леобуржець. Що він тут робить...

Думки Агнеси плуталися, вона втомлено опустилася на холодну землю й обхопила себе руками.

— А це що таке? — раптом почулося з яру.— Ого!

На кілька секунд запала мовчанка, аж раптом Данило виліз на стежку. Його обличчя було подряпане, але вигляд він мав надзвичайно захоплений.

— Ти маєш це побачити,— хлопець подав їй руку.

Вони почали спускатися, обережно, крок по кроку. Нарешті зупинилися на невеликому виступі. На схилі яру виднівся зарослий рослинністю вхід.

— Печера?

— Не зовсім.

Данило стиснув її долоню і почав просуватися вперед. За кілька метрів вони зупинилися. Агнеса випростала руку й намацала попереду холодне залізо. Двері. Люк.

— Що це?

— Ну, якщо це не будиночок Більбо Бегінса...— всміхнувся Данило.— Гадаю, це якийсь тунель. Може, якась покинута військова база. Хтозна.

Він відсунув її від люка й почав його обмацувати. В темряві почулося легеньке рипіння.

— Сподіваюся, нас не розірве на шматки. Відійди.

Данило коротко видихнув і потягнув вентиль на себе. Метал скреготнув, але люк повільно відчинився. Всередині тхнуло вогкістю і цвіллю. Агнеса злякано пригорнулася до Данила, він стиснув її долоню.

Вони зачинили по собі люк, і її кузен-самозванець закрутив вентиль. Навколо була цілковита темрява, Агнесі здавалося, ніби вона втратила зір. Ані звуку, окрім їхнього дихання. Данило відпустив її. Кілька хвилин він копирсався в мотлоху, що лежав під стіною. Раптом у повітрі запахло сіркою, і в мороці спалахнув вогонь. Агнеса затулила очі долонею.

— Тут є оливна лампа...— пробурмотів Данило.— Надовго не вистачить. Оливи майже нема.

Слабке світло осявало досить просторий тунель, що вів углиб схилу над урвищем. Під ногами теж були заіржавілі рейки, ніби тут колись їздили вагонетки. Біля стіни валялися ящики й купа мотлоху. Вони перезирнулися й рушили вперед. За кілька метрів тунель перекрив новий люк. Данило передав Агнесі лампу й спробував повернути вентиль. Він не піддався.

— От лайно,— зітхнув він.— Ну, нічого. Зупинимося тут — схоже, це давно закинута шахта. Треба перепочити. За годину підемо далі.

Він повісив лампу на стіну. Потім перевернув ящик, накидав мішків і допоміг дівчині вмоститися на імпровізованому матраці. «Ліжко» виявилося жорстким, груба тканина дряпала шкіру. Агнеса відчула, як Данило розв’язує шнурочки її корсета. Вона одразу ж здригнулася, сіла й притиснула руки до грудей.

— Треба зняти... Корсет досі мокрий.

— Ні! — вона відчайдушно захитала головою.— Я не можу.

Данило втомлено закотив очі.

— Та я ж не заради цікавості. Замоталася б у мішок. О, а тут ще й кров!

Агнеса скосила очі на плече. Звичайна подряпина, вона вже й забула про це.

— Пусте, не турбуйся, Ед... тобто...

Її рятівник похмуро кивнув.

— Гаразд.

І зняв із себе вогкий одяг і акуратно розстелив на перевернутому ящику. Агнесині очі мимоволі розширилися. Ніхто зі знайомих їй чоловіків зроду не посмів би роздягнутися в її присутності, навіть Тео, який зазвичай нехтував правилами пристойності. Але не це раптом збентежило її. Його тіло. Так близько. Таке... досконале. Його ніби виліпив давньогрецький майстер — витесав і відполірував кожен м’яз, кожну лінію... Агнеса судомно втягнула повітря. Прибулець прискіпливо оглянув її і похитав головою.

— Лягай. Тобі треба відпочити. В нас обмаль часу.

Агнеса кивнула й згорнулася клубочком у мішках. Данило сів поруч, діставши з кишені якісь папірці.

— Дідько, треба було загорнути Едвардів паспорт у щось водонепроникне,— пробурмотів він і витягнув гаманець з монетами.— Добре, хоч гроші взяв золотом.

Жовте світло мінливо ковзало по його профілю. Цей хлопець був і знайомий, і геть незнаний для неї. Агнеса зачудовано міркувала, як вона взагалі могла вважати його Едвардом Яблонським.

— А який він, твій... твій світ?

Її «кузен» усміхнувся.

— Схожий на цей. Багато автомобілів, різної техніки, замість дирижаблів — літаки. Є всесвітня інформаційна мережа — інтернет називається. Можна розмовляти з Нью-Йорком, листуватися з Мельбурном, слати фотографії в Барселону — і все це одночасно.

— Щось на зразок телеграфу?

Данило кивнув.

— Так, але значно швидше.