Леобург - Ірина Грабовська
— Мій нещасний друг Август не закінчив експеримент, тож концентрат існував лише на папері,— скривився Аль-Разі.— Після його смерті я побував у вашому маєтку й забрав з його кабінету деякі папери, щоб ти чи твій брат-п’яниця ненароком не знищили надбання леобурзької науки! Але щоб розшифрувати Августові записи, мені потрібен час.
— У вас близько години,— Данило витягнув з кишені годинник на ланцюжку.— Зараз дванадцята. О першій годині мені потрібна відповідь — справа нагальна.
Араб щось невдоволено буркнув, але перспектива отримати ще чотири тисячі точно зацікавила його. Він зняв заляпаний фартух, жбурнув його на крісло й почовгав гвинтовими сходами на другий поверх. Данилові лишилося тільки тривожно очікувати.
Аль-Разі повернувся за двадцять хвилин зі стосом списаних сторінок. Розклав їх на маленькому столику біля коминка й певний час роздивлявся текст у мерехтливому жовтому світлі.
— Я не маю всіх складників,— пробурчав хімік.— Деякі з них Рада нещодавно включила до переліку заборонених. Крім того, не впевнений, що тут записано правильні пропорції.
Данило рішуче видихнув:
— Доведеться ризикнути. Що вам потрібно, щоб його приготувати?
Аль-Разі кинув на нього роздратований погляд, потягнувся й узяв з камінної полиці тонку паличку. Потім підійшов до столу, відкрив кришталеву чорнильницю і, опустивши в неї чорнильну ручку, потягнув за крихітний шпиндель. Закрив чорнильницю, сів за стіл і почав писати. За кілька хвилин Данило отримав папір з переліком інгредієнтів.
— Знайдеш усе — я спробую приготувати. А ні — то й ні,— знизав плечима хімік.
— Скільки часу вам знадобиться, якщо я знайду все, що потрібно? Концентрат потрібен мені до завтрашнього вечора.
— В такому разі тепер у тебе не більше години. Чимало часу піде на його приготування.
Данило втупився в перелік, намагаючись розібрати хоч букву. Ну й перспектива — шукати вночі в незнайомому місті те, що сам не можеш навіть прочитати!
— Скажіть хоч, де це все шукати?
— Едварде, поза міськими мурами нині розташовано найбільший чорний ринок з усіх можливих — ми ж проводимо щорічну виставку наукових досягнень. Працює цілодобово,— Аль-Разі саркастично посміхнувся.— Коли Леобург підпускає до себе так близько, важко не скоритися його чарам. Покупців тут — хоч греблю гати.
— Стій, хто тут?!
Данило почув клацання затвору й підвів голову. З віконця будки над міською брамою визирав незадоволений охоронець. В одній руці він тримав пневмогвинтівку, в другій — надкушену булку.
— Доброї ночі! — Данило ввічливо підняв циліндр.— Я — Едвард Яблонський, племінник покійного Августа Яблонського. Мені потрібно ненадовго вийти з міста.
— А-а...— протягнув вартовий.— Вибачте, пане Едварде Яблонський, навіть якби ви були головою Верховної Ради, виходити вночі з міста віднедавна заборонено. Нічим не можу допомогти.
Охоронець зачинив віконце й повернувся до нічної трапези, але Данило наполегливо смикнув за ґрати хвіртки.
— Пане! — почулося згори.— Якщо ви зробите ще хоч крок, я буду змушений стріляти!
Бісове місто! Данило пропалив вартового гнівним поглядом, відійшов від огорожі й присів на камінь, що лежав на узбіччі.
Табір торговців вабив близькими вогниками — Данило добре бачив його крізь залізні ґрати, які окреслювали кордони Леобурга.
Єдиний шанс урятувати Агнесу. І водночас — можливість отримати кулю. Невеселий вибір.
Коли вони з Яблонськими виїжджали на виставку, Данило бачив по той бік зарості кущів, а трохи далі — густий підлісок, де зловити його буде досить складно, особливо за слабкого освітлення. Але як потім повернутися в місто до Аль-Разі?
Якраз у той момент, коли Данило вже зважився на відчайдушний забіг на коротку дистанцію, до брами підійшов чоловік у розшитому східним орнаментом халаті. Зсунувши на потилицю тюбетейку, він свиснув охоронцеві й указав на залізну пластину, що висіла на шиї. На превеликий подив Данила, вартовий кивнув і сховався. Незнайомець, наспівуючи собі під ніс, підійшов до воріт і вставив залізну пластинку у вузьку щілину замка, що був схожий на термінал для оплати банківськими картками в супермаркеті.
Пристрій голосно клацнув. Десь загуркотіли невидимі шестерні, й стулки брами почали повільно розсуватися.
— Стривайте!
Данило підскочив до незнайомця так швидко, що ледве не загубив циліндра. Чоловік обернувся й здивовано витріщив розкосі темні очі.
— Як це ви зробили?
— Хто ви? — розгубився незнайомець і раптом простягнув руки: — О-хо-хо, пане Едва-а-арде! Скільки часу минуло!
Він стиснув його в міцних обіймах.
— Ви теж не любите всі ці нововведення? Автоматичні ворота, залізні перфокарти — дідько знає, навіщо це понавигадували! Наче стражник сам не в змозі вирішити, кого випускати, а кого ні!
— Ми знайомі? — промимрив Данило й спробував вивільнитися.— Вибачте, після травми я не пам’ятаю...
Його несподіваний приятель відхилився, прискіпливо роздивляючись його обличчя, і похитав головою:
— Так-так, чув про ваше нещастя... Шкода, що ви забули мене... Батир Джамублаєв до ваших послуг!
Данило кивнув, намагаючись збагнути, які такі справи могли звести Едварда Яблонського зі старим узбеком. Утім, не це головне. Важливішою зараз була ця залізна плашка в нього на шиї.
— Дуже приємно,— всміхнувся Данило.— Але повернімося до мого запитання. Хіба вам дозволено виходити з Леобурга вночі?
Узбек узявся за свій медальйон.
— О, все дуже просто, пане Едварде! — пробурмотів він.— Оскільки я входжу в гільдію леобурзьких торговців, то під час технологічної виставки можу залишати місто заради ділових перемовин. Раді потрібні від мене деякі послуги, а мені від Ради — деякі поступки.
Данило відчув, як усередині потеплішало. Якщо торговець виведе його з міста чи бодай подивиться на перелік інгредієнтів, то є шанс, що Данило знайде все для приготування концентрату! Тим часом охоронець довечеряв, визирнув у вікно й тепер уважно спостерігав за ними згори.
— А ви змогли б мене провести?
Узбек рішуче похитав головою.
— Ні, це заборонено. Я не можу зловживати довірою Ради, зрозумійте мене! Але якщо вам щось потрібно, то...
— Слухайте, Батире...— кинувши швидкий погляд на набундюченого стражника. Данило взяв торговця під лікоть і відвів убік.— Мені терміново потрібні ось ці інгредієнти. Ви знаєте, де їх можна дістати?
Узбек примружив очі й підніс до носа жовтуватий аркуш. Біля воріт було темно, Батир роздратовано пирхнув, дістав з кишені круглі окуляри, схожі на пілотські, дбайливо зняв тюбетейку й начепив їх на голову. Клацнув мініатюрний важіль, і між лінзами спалахнула крихітна лампочка. Аркуш осяяло слабке світло. Вивчивши список, узбек спантеличено почухав потилицю і зняв окуляри.
— Так, я можу принести вам
