Дюна - Френк Херберт

Хават кивнув головою ад’ютантові, аби той повертався до інших. Утомлено знизавши плечима, чоловік підкорився. Хават почув, як люди тихо загомоніли між собою.

Фримен мовив:

— До води завжди є шлях.

Чоловік позаду Хавата вилаявся. Ад’ютант гукнув:

— Зуфіре! Аркі щойно помер.

Фримен приклав кулак до вуха.

— Єдність води! Це знак! — він глянув на Хавата. — Неподалік є місце, де можна прийняти воду. Мені гукнути своїх людей?

Ад’ютант підійшов до Хавата й мовив:

— Зуфіре, у кількох наших в Арракіні лишилися дружини. Вони… ну, сам розумієш, як воно в такий час.

Фримен досі тримав кулак біля вуха.

— Єдність води, Зуфіре Хавате? — запитав він.

Мозок Хавата мислив швидко. Тепер він усвідомив ухил фрименових слів, але боявся реакції втомлених людей, що сиділи під скелею, коли вони збагнуть, що й до чого.

— Єдність води, — відказав Хават.

— Нехай наші племена з’єднаються, — фримен опустив кулак.

І неначе за сигналом четверо чоловіків вислизнули з-за скель над ними. Вони кинулися назад до кам’янистого виступу, загорнули мертвого в просторий плащ, підняли його та помчали разом із тілом уздовж скель праворуч. Струмені пилу виривалися з-під їхніх ніг.

Усе скінчилося до того, як утомлені Хаватові люди зрозуміли, що трапилося. Група із загорненим у балахон тілом уже зникла за поворотом скелі.

Один із Хаватових солдатів закричав:

— Куди вони пішли з Аркі? Він був…

— Вони забрали його… щоб поховати, — відказав Хават.

— Фримени не ховають мерців! — гарикнув чоловік. — Не намагайся надурити нас, Зуфіре. Ми знаємо, що вони роблять. Аркі був одним із…

— Рай провіщено солдатові, що помер заради Лісана аль-Гайба, — сказав фримен. — Але коли, як ти сказав, ви служите Лісанові аль-Гайбу, навіщо ж тужливі плачі? Пам’ять про того, хто славно помер, житиме доти, доки не згасне пам’ять людська.

Але люди Хавата наближалися з розгніваними обличчями. Один схопив лазеростріл і почав ним розмахувати.

— Спиніться негайно! — гарикнув Хават, перемігши хворобливу втому, що скувала його м’язи. — Ці люди шанують нашого мерця. Звичаї різняться, але значення однакове.

— Вони збираються вичавити з Аркі воду, — огризнувся солдат із лазерострілом.

— Твої люди хочуть бути присутніми під час церемонії? — запитав фримен.

«Він навіть не розуміє, у чому проблема», — подумав Хават. Наївність фрименів часом лякала.

— Вони хвилюються за побратима, якого дуже шанували, — відповів ментат.

— Ми ставитимемося до вашого побратима з такою самою повагою, як і до наших, — відказав фримен. — Це єдність води. Ми знаємо звичаї. Плоть людини належить їй самій, але її вода — власність племені.

Оскільки чоловік із лазерострілом ступив іще один крок уперед, Хават поквапливо мовив:

— Тепер ви допоможете нашим пораненим?

— Після єдності води такі питання не ставлять, — сказав фримен. — Ми зробимо для вас усе, що й для своїх одноплемінників. По-перше, ми маємо забезпечити вас дистикостами й усім необхідним.

Чоловік із лазерострілом завагався.

Ад’ютант Хавата запитав:

— Ми купуємо допомогу за воду… Аркі?

— Не купуємо, — відказав Хават. — Ми приєднуємося до цих людей.

— Звичаї різняться, — пробурмотів хтось із бійців.

Хават почав розслаблятися.

— І вони допоможуть нам дістатися до Арракіна?

— Ми вбиватимемо Харконненів, — усміхнувся фримен. — І сардаукарів. — Він ступив крок назад, приклавши руки до вух і відкинувши голову назад. А тоді опустив руки й мовив: — Наближається корабель. Сховайтеся під скелею і не рухайтеся.

Хават жестом наказав людям відійти, й ті послухалися.

Фримен узяв Хавата за руку й потягнув до решти.

— Битимемося, коли настане час битви, — сказав. Він витягнув із-під балахона маленьку клітку й дістав звідти тваринку.

Хават упізнав крихітного кажана. Кажан повернув голову, й Хават побачив сині на синьому очі.

Фримен погладив кажана, щоб заспокоїти, і щось до нього замугикав. Схилився над головою тваринки й дозволив краплі слини впасти у відкритий рот кажана. Кажан розправив крила, але лишився на відкритій долоні фримена. Чоловік узяв крихітну трубку, приклав її до голови кажана й щось сказав. А тоді, піднявши тваринку високо, підкинув її вгору.

Кажан полетів геть і зник за скелями.

Фримен зачинив клітку й сховав її під балахоном. Знову нахилив голову, прислухаючись.

— Вони прочісують високогір’я, — сказав він. — Цікаво, кого вони там шукають.

— Відомо, що ми відступали в цьому напрямку, — сказав Хават.

— Ніколи не варто вважати себе єдиною бажаною здобиччю, — відказав фримен. — Поглянь на інший бік низькодолу. Побачиш там дещо.

Час минав.

Дехто з Хаватових людей заворушився і почав перешіптуватися.

— Замовкніть, ви наче налякані тварини, — зашипів фримен.

Біля скелі навпроти Хават роздивився якийсь рух — миготливі плями рудувато-піщаного на рудувато-піщаному.

— Мій маленький друг передав повідомлення, — сказав фримен. — Він гарний посланець — і вдень, і вночі. Якби я його втратив, то дуже засмутився б.

Рух на тому боці котловини припинився. На всі чотири чи п’ять кілометрів піску не лишилося нічого, окрім денної спеки, яка постійно зростала — здіймаючись лише хисткими стовпами розжареного повітря.

— Стійте якомога тихіше, — прошепотів фримен.

З розколини в скелі навпроти повільним рядочком виходили люди, рухаючись навпростець через котловину. Хаватові вони здалися фрименами, але, на диво, незграбними. Він нарахував шістьох чоловіків, які важко дерлися через бархани.

Крила орнітоптера гули високо праворуч над загоном Хавата. Літак опинився над скелею, де вони ховалися, — ’топтер Атрідів, розмальований харконненівськими кольорами. Апарат полетів до людей, що перетинали котловину.

Та група спинилася на гребені дюни й махнула руками.

’Топтер покружляв навколо них і приземлився, огорнутий пилом, перед фрименами. З ’топтера вискочило п’ятеро осіб. Хават розгледів пиловідштовхувальне мерехтіння щитів і суворий вишкіл сардаукарів у їхніх рухах.

— Ай! Вони використовують свої дурні щити, — прошипів фримен. Він зиркнув на вихід у відкриту пустелю на півдні котловини.

— Це сардаукари, — прошепотів Хават.

— Добре.

Замикальним півколом сардаукари наблизилися до групи фрименів, що завмерли у чеканні. Сонце виблискувало на виставлених лезах мечів. Фримени стояли щільним гуртом, не надто переймаючись гостями.

Раптом із піску навколо обох груп вигулькнули ще фримени. Ось уже вони біля орнітоптера, а тепер і в ньому. Вороги зустрілися на гребені дюни, і густа хмара пилу приховала жорстоку колотнечу.

Невдовзі пил осів. На ногах стояли тільки фримени.

— Вони лишили в ’топтері тільки трьох, — сказав фримен, який стояв біля Хавата. — Нам поталанило. Гадаю, нам удалося захопити машину, не пошкодивши її.

Один із бійців позаду Хавата прошепотів:

— То ж були сардаукари!

— Бачили, як добре вони билися? — запитав фримен.

Хават глибоко вдихнув. Він відчув запах горілого пилу, спеку й сухість. І голосом, домірним навколишньому безводдю, відповів:

— Так, вони справді добре билися.

Захоплений ’топтер здійнявся