Дюна - Френк Херберт

— Чого ти боїшся? — запитав фримен.

«Ох уже ці люди і їхня бентежна прямота!» Хават обережно мовив:

— За мою голову призначено ціну.

— Он як, — фримен забрав руку від зброї. — Гадаєш, у нас тут панує візантійщина? Ти нас не знаєш. У Харконненів недостатньо води, щоб підкупити навіть найменшу дитину серед нас.

«Але вони змогли заплатити Гільдії за перевезення понад двох тисяч бойових кораблів», — подумав Хават. Його досі вражала та ціна.

— Ми всі боремося проти Харконненів, — сказав Хават. — Чи ж не мали б ми розділяти страждання війни й разом шукати шляхів до перемоги?

— А ми й розділяємо, — сказав фримен. — Я бачив, як ви билися з Харконненами. Добре билися. Колись для мене було б честю опинитися в бою пліч-о-пліч із вами.

— Тільки скажіть, коли я зможу підставити вам плече, — сказав Хават.

— Хто знає? — спитав фримен. — Усюди сили Харконненів. Але ти досі не ухвалив водного рішення й не оголосив його своїм пораненим.

«Я мушу бути обережним, — мовив сам собі Хават. — Між нами панує нерозуміння».

Він сказав:

— Чи покажете ви мені свій, арракійський шлях?

— Мислиш, як чужинець, — зневажливо усміхнувся фримен. Він указав на скелі на північному заході. — Ми бачили, як ви йшли через піски минулої ночі. — Він опустив руку. — Ви розташували свої сили на підвітряному схилі дюн. Погано. Не маєте ні дистикостів, ні води. Довго не протримаєтеся.

— Шляхи Арракіса непросто осягнути, — відповів Хават.

— Так і є. Але ми вбивали Харконненів.

— А що ви робите зі своїми пораненими? — запитав Хават.

— Хіба людина сама не знає, чи варто її рятувати? — запитанням відповів фримен. — Ваші поранені знають, що у вас нема води. — Він нахилив голову, скоса зиркнувши на Хавата. — Вочевидь, настав час для водного рішення. І цілі, й поранені мають дбати про майбутнє племені.

«Майбутнє племені, — подумав Хават. — Плем’я Атрідів. У цьому є сенс». Він змусив себе поставити запитання, якого уникав.

— Чи нема у вас новин про мого Герцога і його сина?

Незбагненні сині очі вдивлялися в Хаватові.

— Новини?

— Їхня доля! — вибухнув Хават.

— Доля в усіх однакова, — сказав фримен. — Подейкують, що твій Герцог свою вже зустрів. Щодо Лісана аль-Гайба, його сина, то все у Лієтових руках. Лієт іще не сказав своє слово.

«Я знав відповідь і не запитуючи», — промайнуло в голові у Хавата.

Він озирнувся на своїх людей. Тепер усі вони прокинулися. І все почули. Вони дивилися на пісок, і важке усвідомлення перспективи читалося на їхніх обличчях: для них нема вороття на Каладан, а тепер й Арракіс утрачено.

Хават повернувся до фримена.

— Що ти чув про Дункана Айдаго?

— Коли впали щити, він перебував у великому будинку, — відказав фримен. — Я чув таке… не більше.

«Вона вимкнула щити й впустила Харконненів, — подумав він. — Виявилося, що спиною до дверей сидів саме я. Але як вона могла вчинити таке, якщо це був напад на її власного сина? Але… хто знає, як міркує Бене-Ґессеритська відьма… Чи можна взагалі тут говорити про міркування?»

Хават спробував ковтнути пересохлим горлом.

— А коли ти дізнаєшся що-небудь про хлопчика?

— Нам небагато відомо про те, що трапилося в Арракіні, — сказав фримен і знизав плечима. — Хто знає?

— А у вас є способи дізнатися?

— Можливо, — фримен потер шрам біля носа. — Скажи мені, Зуфіре Хавате, що ти знаєш про велику зброю, застосовану Харконненами?

«Артилерія, — гірко подумав Хават. — Хто б міг уявити, що вони скористаються артилерією в дні силових щитів?»

— Ви кажете зараз про артилерію, яку вони застосували, щоб загнати наших людей у печери, — сказав він. — Теоретично… я знаюся на цій вибуховій зброї.

— Якщо людина дала себе загнати в печеру з одним-єдиним виходом, то вона заслуговує на смерть, — відрізав фримен.

— Чому ви запитуєте про цю зброю?

— Цього бажає Лієт.

«То ось що він хоче від нас?» — подумки запитав себе Хават і мовив:

— Ви прийшли сюди, щоб роздобути інформацію про великі гармати?

— Лієт захотів самостійно оглянути таку.

— Тоді вам просто треба піти й захопити її, — глузливо всміхнувся Хават.

— Так, — відповів фримен. — Одну гармату ми вже захопили. Сховали її, щоб Стілґар міг оглянути її для Лієта, та й щоб сам Лієт мав змогу подивитися на неї, якщо забажає. Але я сумніваюся: ця зброя не дуже хороша. Не надто придатна для Арракіса.

— Ви… захопили її? — перепитав Хават.

— То була гарна бійка, — відказав фримен. — Ми втратили тільки двох наших людей і пролили воду понад сотні їхніх.

«Біля кожної гармати стояли сардаукари, — подумав Хават. — Цей пустельний шаленець каже, що вони втратили тільки двох людей у бою із сардаукарами!»

— Ми б і цих двох не втратили, якби на боці Харконненів не билися ті, інші, — сказав фримен. — Серед них є дуже гарні бійці.

Один із Хаватових солдатів пошкандибав уперед, глянувши на фримена, який сидів на піску.

— Ви говорите про сардаукарів?

— Він має на увазі сардаукарів, — підтвердив Хават.

— Сардаукари! — вигукнув фримен, і здавалося, у його голосі чулися веселощі. — Ох, то он вони хто! А видалася непогана нічка. Сардаукари. Який легіон? Знаєте?

— Ми… не знаємо, — сказав Хават.

— Сардаукари, — замислився фримен. — І все ж таки вони вбралися в харконненівську форму. Хіба це не дивно?

— Імператор не хоче, щоб стало відомо, що він виступив проти Великого Дому, — пояснив Хават.

— Але ж ти знаєш, що вони — сардаукари.

— Та хто я такий? — з гіркотою запитав ментат.

— Ти — Зуфір Хават, — сухо відповів фримен. — Ну, ми в будь-якому разі скоро дізналися б про це. Ми відправили трьох полонених на допит до Лієтових людей.

Ад’ютант Хавата повільно запитав, не вірячи жодному слову:

— Ви… полонили сардаукарів?

— Лише трьох, — відповів фримен. — Вони добре билися.

«Якби ж тільки ми мали більше часу, щоб налагодити зв’язки з фрименами, — гірка, тужлива думка промайнула в голові Хавата. — Якби ж ми тільки могли навчити їх і озброїти. Велика Матір, яку б військову силу ми мали!»

— Певно, ти зволікаєш, бо хвилюєшся за Лісана аль-Гайба, — сказав фримен. — Якщо він і справді Лісан аль-Гайб, лихо не торкнеться його. Але не відволікайтеся на думки про те, що ще не доведено.

— Я служу… Лісанові аль-Гайбу, — сказав Хават. — Дбаю про його добробут. Я присягнув йому.

— Ти присягнувся на його воді?

Хават зиркнув на ад’ютанта, який досі витріщався на фримена, а тоді знову перевів погляд на співрозмовника:

— На його воді, так.

— Ти хочеш повернутися в Арракін, до місця його води?

— До… так, до місця його води.

— Чому ж