Леобург - Ірина Грабовська
В кімнату постукали. Джекі здригнулася й відчинила.
— Джекі, я серйозно,— тихо сказав Федя.— Ліза — моя найкраща подруга. Я знаю її сто років. Ну, ніде правди діти, ми трохи покрутили, але нічого з того не вийшло — вона для мене просто «свій пацан».
— Співчуваю,— похмуро кинула Джекі й ковзнула по його обличчю швидким поглядом.— Але навіщо ти мені це розповідаєш?
Федя знизав плечима й винувато всміхнувся.
— Просто хочу, щоб ти знала.
— Гаразд, занесу в твоє досьє,— кивнула Джекі.— На добраніч.
Вона вже потягнула клямку на себе, але Федя притримав двері.
— Але мені було приємно.
Й усміхнувся — щиро, по-доброму, саме тією усмішкою, від якої в неї вже давно переверталося все всередині. Джекі закотила очі й зачинила двері.
— От дурко,— прошепотіла вона й усміхнулася сама собі.
Розділ 12
Палац із кришталю
За день після невдалої нічної гонитви за незнайомцем Данила досі турбували неприємні відчуття під коліном. На додачу, нагадували про себе й Едвардові борги. Данило відправив Аль-Разі банківський чек на суму боргу й замовив собі трохи готівки на поточні витрати, але питання з комітетом з розробки водомобіля залишалося відкритим. Утім, зважаючи на те, що погода сьогодні була на подив чудовою після прохолодної дощовитої ночі, Данило дозволив собі ненадовго розслабитися й посидіти на веранді в плетеному кріслі. Почувся гуркіт мотора. Данило примружився проти сонця й поглянув у небо. Над будинком пролетів уже знайомий йому силует літоциклетки — «велосипеда» з двигуном і широкими механічними крилами. За Озом Гурвіцем тріпотів білий пілотський шарф, а очі від сонця захищали круглі окуляри.
Гудіння моторів не слабшало. За літоциклеткою промайнуло ще кілька літальних апаратів на балонах, а потім маєток Яблонських накрила повільна тінь від вайлуватого пасажирського дирижабля. Всі вони прямували на схід.
Мегафон на Соборній вулиці засвистів, і над дахами будинків полетіла врочиста мелодія гімну Леобурга.
— Доброго ранку, високоповажні гості й підданці нашого великого міста! — бадьоро продекламував диктор.— День, якого з нетерпінням усі чекали, прийшов! Головний архітектор Леобурга, пан Готтард фон Іберайн, презентує публіці найграндіознішу будівлю в історії світової архітектури — Діамантовий палац! Не проґавте! Сьогодні відбудеться урочисте відкриття, і ця велична неповторна будівля прийме щорічну виставку досягнень науки й техніки. Кожен свідомий леобуржець мусить відвідати цей видатний захід, де наше місто вчергове продемонструє всьому світові дивовижні плоди своєї праці!
Знову пролунав гімн, і мегафон замовк. Ось куди полетіли Гурвіц і компанія! Треба буде змусити Яблонських відвідати виставку — там, певно, можна якнайповніше познайомитися з життям Леобурга.
Сонце припікало, Данило відкинувся на спинку й задоволено витягнув ноги. В цьому кріслі, наскільки він пам’ятав, любила сидіти Агнеса. В неї на колінах завжди лежала розгорнута книжка, але йому часом здавалося, що вона не читає її, а просто тримає, як своєрідний щит. Агнеса не могла розслабитися навіть у колі своєї родини. Точнісінько так, як зараз не міг ані на мить втратити пильність він сам.
— Пане Едварде, вам термінова пневмопошта.
— Мені? — Данило здригнувся й миттєво розплющив очі. Свенсон стояв поруч із залізним циліндриком у руках.— Від кого?
— Підпису немає, пане. Відправлено з Центрального поштового управління,— дворецький шанобливо схилив голову.
Данило підвівся й відкрив металевий циліндр. На долоню випав згорнутий вчетверо папірець. Хлопець розгорнув його й завмер.
Страх холодною хвилею прокотився між лопаток і збив дихання. Данило мимоволі похитнувся й обернувся до Свенсона.
— Що це має означати?
Він простягнув папірець. Обличчя старого, тільки-но він кинув погляд на папір, витягнулося та зблідло.
У верхньому кутку — латинська буква «V». А внизу — майстерно, з любов’ю до деталей, вимальована картинка. Кожна лінія випромінювала загрозу, лють, ненависть. Хтось дуже постарався і, без сумніву, довго й уважно спостерігав за тим, кого малював. Тому Данилові було важко не впізнати власну відрубану голову.
— Якого біса?
— Пане Едварде, можливо, це помилка і...
— Яка помилка, Свенсоне? — прохрипів Данило й утупився у дворецького напруженим поглядом.— Яка в біса помилка? Ви що — не впізнали б мене на цьому малюнку? І що це в дідька за літера «V»?
— Це не «V». Це перевернута «А»,— видихнув старий.— Знак леобурзьких вигнанців. На вироках...
— ...ставлять таку печатку, а ще ходять чутки, що їм випалюють таке тавро на щоках,— закінчив за нього Данило.— Отже, той, хто підслуховував нашу з Юліаною розмову і кого я переслідував, повідомив їм про все!
— Цілком можливо. Я кілька разів бачив дивні тіні в саду,— скрипнув Свенсон, згорнув аркуш з картинкою і простягнув його Данилові.— Можливо, це зайве, але я маю застерегти ще раз: пане Едварде, на вашому місці я би припинив пошуки вбивці батька. Ніхто в Леобурзі не знає, що трапляється з людьми, які назавжди втрачають людську довіру, але не думаю, що це щось добре. Вигнанці справді можуть бути небезпечні.
Данило важко зітхнув і зім’яв послання в тугу паперову кульку.
— Відступати мені нікуди. Мабуть, я добряче зачепив їх за живе, якщо вже почали погрожувати.
— Я очікував, що ви так скажете,— з жалем кивнув дворецький.— Що ж, це ваш вибір.
Цієї миті двері на веранду відчинилися, і з дому вискочив незвично жвавий, як на такий ранній час, Альберт.
— Он ви де, Едварде! — всміхнувся його юний кузен.— Ви поїдете з нами на щорічний огляд досягнень науки й техніки?
— Так, я сам збирався запропонувати.
— О, це така подія, буде все місто! Обіцяють змагання механічних маніпуляторів!
— Маніпуляторів?
— Ну як же! — засмучено протягнув Альберт.— Я сподівався, що ви про них пам’ятаєте. Одного разу ви казали, що в недалекому майбутньому завдяки їм відпаде потреба у слугах і дворецькому!
Данило відчув незручність ще до того, як Свенсон звів брови, стиснув губи й почав уважно роздивлятися кам’яну підлогу веранди. Хай що це за механічні штуки, схоже, Едвард свого часу сказав це навмисно, щоб принизити старого.
— Гм-м...
— Але ж той
