Леобург - Ірина Грабовська
Навколо палацу, наче гриби після дощу, виросли дрібні намети — Альберт пояснив, що туди свої винаходи звозили приватні винахідники, які не здобули грантів од міської влади. Трохи осторонь, майже біля самого краю майданчика, тіснилися купці: до щорічної виставки сюди спеціально приїхали торговці з сусідніх країн, і тепер аристократи, статечні пані та джентльмени, простий люд з Робітничого району й екстравагантні особи з району Творців юрмилися, штовхалися й роздивлялися розкладки з закордонними тканинами, їжею, прикрасами й усіляким крамом.
— Ви тільки погляньте на це,— розгорнувши білу ажурну парасольку від сонця, скептично зітхнула Беата.— Шкіряні корсети... А яка груба лямівка, застібки! Раніше такий одяг дозволяли собі тільки дешеві актрисульки. Невже восени так одягатиметься весь Леобург?
Данило стримано всміхнувся, Альберт щось лагідно заґелґотів, запевняючи, що леобурзька публіка не так схильна до модних віянь. Тео тільки ледачо позіхнув. Вони продерлися крізь щільний натовп і вийшли до трибуни.
— Що воно таке? — здивувався Данило.— Маніпулятор?
З невеликого намету до доріжок для змагань котили щось мідне. Дивовижний винахід був віддалено схожий на постать людини. В нього була лискуча кругла голова й мініатюрні скляні очиці. Черевате тіло на чотирьох колесах мало ззаду прозорі ґратчасті дверцята — крізь них проглядала яскрава капсула, від якої в усі кінцівки маніпулятора тяглися низки трубок. Поруч кілька роботяг намагалися приєднати до аналогічного «чоловічка» три пружні лапи, але одна вперто не хотіла згинатися.
— Яка нудьга,— зітхнув Тео.— Оце й усі наші досягнення. На цих виставках уже давно нема на що дивитися. Сюди більше ніхто не приїжджає.
— Що ти маєш на увазі? — спалахнув Альберт.— Подивися, скільки людей!
— Це все леобуржці, яким нудно вдома,— скривився Тео.— Пам’ятаєш, Едеку, які виставки були років десять тому? А, ти ж...— він знову спохмурнів.— А зараз? Де британці? Де австріяки, японці, росіяни, врешті-решт? Усі гострять сокири, готуються до війни. Людей тепер цікавлять дві виставки — у Сараєві за два тижні й потім у Петербурзі. Всім цікаво, чим їх убиватимуть.
— Мені здається, ти занадто песимістичний,— заперечив Альберт.— Ми ж місто...
— ...за яким іде решта світу? — Тео глузливо посміхнувся.— Так, авжеж.
Місця на трибунах для глядачів, вочевидь, розташовувалися відповідно до району проживання: на горішньому ярусі з найкращим оглядом сиділи мешканці Аристократичного району, трохи нижче — люди з району Творців і Академічного, а біля самого підніжжя пагорба були відведені місця для робітників. Яблонські почали сходити на трибуну. Данило сів поруч з Тео й знайшов на бильці щось на зразок бінокля з додатковими висувними лінзами. Збоку було викарбувано: «Тетранокль К-201». Хлопець підняв прилад до очей, навів фокус і поглянув у бік міста.
Над фігурними гребенями дахів Леобурга, мало не зачіпаючи колючі шпилі обох соборів, спритно сновигали різноманітні літальні апарати, іноді дуже дивної конструкції: з перетинчастими крилами, як у кажанів, або у формі мініатюрних морських кораблів з пропелерами й щоглами. На південь, у бік повітроплавного порту, сунув велетенський дирижабль. На його світло-блакитному балоні виднівся великий леобурзький лев.
Місто по периметру, наче кріпосні мури, оточувала масивна кована огорожа. На східній околиці, біля Російської брами, бовваніли сторожові вишки з охороною. Данило з хвилину роздивлявся їх, поки не помітив, що охоронці теж уважно оглядають поле виставки в такі самі, як і в нього, прилади. Оддалік за Леобургом виднілися пагорби, на обрії темнів ліс, сріблилася під полуденним сонцем річка. Данилову увагу привернула похмура будівля на одному з пагорбів за містом — кругла вежа, практично без вікон, оточена парканом. З конічного даху просто на очах повільно висувався майданчик, який містився на вершині ґратчастої ферми, що робило всю конструкцію схожою на гігантську поганку, яка косо стирчить з пенька. Коли ажурний залізний «гриб» розкрився повністю, на майданчику з’явилося кілька людей. Незабаром до вежі наблизився один з дирижаблів.
— Це що там таке? — Данило простягнув Тео свій тетранокль.— Он там, на півночі, де дирижабль?
Тео навіть не глянув.
— В’язниця, що же ще.
Данило здригнувся. Справжня неприступна твердиня.
— Агнеса там?
Тео повільно обернув до нього голову й зміряв іронічним поглядом.
— Ти такий кмітливий,— він дістав з кишені сонцезахисні окуляри.— Ті віконця нагорі — це камери для вбивць. Голі кам’яні стіни, дошки замість ліжка. Вона там.
Данила пробили дрижаки. Звісно, не варто очікувати, що в’язниця в Леобурзі буде схожа на скандинавську — з усіма зручностями та тренажерною залою, але було моторошно навіть на секунду уявити, що приготувала дівчині доля. Данило нервово покусав губи й покрутив свій тетранокль. Дві додаткові лінзи мали б збільшити зображення. Він опустив їх і притулив пристрій до очей. Так і сталося — в’язниця одразу ж наблизилася.
Дирижабль плавко знизився й тільки-но порівнявся з будівлею, як з гондоли викинули швартові канати, щоб закріпити їх на майданчику Данило ковзнув поглядом у бік Тео.
— Що там відбувається? Що це за дирижабль?
— Зараз змінюється патруль. Чотири рази на добу В інший час літають над містом і видивляються, чи не продає хто «Зорю Леобурзьку»,— посміхнувся Тео, й літня пані, що сиділа нижче, кинула на нього переляканий погляд.
Літальний апарат, надійно прив’язаний канатами, тримався в повітрі точно над майданчиком. З нижнього люка гондоли скинули канатну драбину. Двоє людей швидко спустилися донизу, їх змінили інші двоє.
За периметром вежі під дахом ішла доволі широка ринва — в деяких місцях зовсім близько до віконець камер. Данило на мить уявив, як повзе по бляшаній трубі, зазирає всередину, крізь ґрати. Агнеса там, і її життя зруйноване назавжди, бо якийсь покидьок вирішив помститися за своє вигнання...
— О, дивіться, зараз почнуться перегони маніпуляторів! — захоплено верескнув Альберт, указуючи пальцем униз.
— Чому її тримають у камері для вбивць, якщо не було суду? — тихо запитав Данило у Тео.— Це незаконно!
— Її звинувачують у вбивстві члена Ради,— знизав плечима той.— Хоча я вже не сумніваюся, що вона не вбивала батька. В будь-якому разі, це злочин проти законної влади, з такими не жартують.
— Коли суд?
— З судом у Леобурзі складно. Після того, як ухвалили закон «Про остракізм», засідання зазвичай проводять за зачиненими дверима. Минулого тижня Іжачек казав, що йому не дозволили зустрітися з Агнесою — їй призначено іншого адвоката,— Тео примружив очі.— Ситуація паршива.
— Але нас мали б запросити на засідання, навіть якщо воно було закрите?
— Мені надіслали повідомлення
