Леобург - Ірина Грабовська

— Напевно, мені потрібно було прикупити наручники,— зітхнув він, знімаючи з багажника пакети з провізією.— Чи тебе прив’язувати до батареї перед виходом? Людську ж мову ти явно не розумієш...

— Я просто хвилювалася. Про їдло,— бовкнула Джекі.

Федя вихопив з пакета свіжий хрусткий батон.

— О Господи, нарешті! Ми зустрілися!

Він відламав половину й простягнув Джекі, а потім відкусив величезний шмат від своєї. Він жував з таким захватом, що дівчина всміхнулася.

— Так,— Джекі підійшла й різким рухом вихопила хліб з Фединих рук,— не збивай апетит. Почекай двадцять хвилин — поїмо нормально.

Він прожував і недовірливо всміхнувся.

— Ти збираєшся приготувати щось і для мене?

Вони майже не вечеряли разом, не кажучи вже про те, щоб вона годувала Федю власноруч приготовленими стравами. Джекі зніяковіло кахикнула.

— Ну, ти ж таки добув провізію. Тож чом би не нагодувати героя?

— Це ти вдало придумала,— задоволено вишкірився білявий.— Заради такого варто було відмотати вночі на велосипеді десять кілометрів.

Джекі постаралася — буквально за пів години вечеря була на столі, і їдальнею линули радісні, привабливі аромати. Вони їли в повному мовчанні, але ця тиша, незважаючи на вороже оточення, була аж ніяк не гнітюча, а навпаки — приємна. Джекі всміхнулася сама собі — їй подобалося спостерігати, як Федя жадібно поглинає суп, зварений нею. В цій дивній вечері було щось родинне. Якщо забути про розлючених «активістів» за парканом — наймиліша ідилія.

І тут задзвонив телефон.

О пів на першу ночі.

Федя глянув на екран, неквапно витер губи серветкою, зачекав якийсь час і натиснув «Відповісти».

— Які люди! — весело сказав він і задоволено відкинувся на спинку стільця.— Привіт, кохана!

Джекі саме підняла зі столу порожню тарілку й з несподіванки мало не впустила її на підлогу. Кохана?!

А Федя спокійно теревенів далі:

— Та ну, щоб я — та й забув? Я просто не знав, що ти прилітаєш! Ну, вибач... Ні, не вдома. Так, тут є певні проблеми... Зайчику, я обов’язково заїду, тільки-но вирвуся. Тут у мене обставини... як це... непереборної сили!

Джекі сама собі здивувалася. Якусь мить вона не могла ані вдихнути, ані видихнути, а тільки тупо дивилася на Федю широко розплющеними очима.

Це його дівчина. В нього є дівчина. Господи, авжеж! Як у такого хлопця може нікого не бути? І вона просто десь поїхала, от чому він певний час залишався тут.

— Дуже приємно тебе чути!.. Звісно, надолужимо!.. Ага! Давай, я тебе теж!.. Побачимося!

Вона, певно, дуже гарна. Висока, струнка, цицьката й з маленьким тату на щиколотці. Напевно, теж блондинка. Якась відома відеоблогерка. І коли вони йдуть удвох вулицею, люди обертаються. І Федя — в білій сорочці й подертих джинсах, а вона — в легкій рожевій сукні... І він усміхається. Сліпуче, просто як бог... І тримає її за руку...

— Ти чого?

Й усі друзі-хлопці заздрять йому, а дівчата — їй. Ще б пак, така гарна пара...

— Женю, в тебе ложка впала.

Джекі здригнулася, коли почула своє справжнє ім’я. Але змісту його фрази так і не зрозуміла. Зате раптом випалила:

— Хто це був?!

У ту мить їй закортіло затулити рота рукою і померти на місці від сорому. Яке право вона мала це питати, та ще й з такою істеричною інтонацією?

Федя тим часом уважно роздивлявся її, трохи схиливши голову набік — як цуценя, якому показали м’ячик.

— А що? Ну, дівчина моя.

Всередині у Джекі все обірвалося, аж захололи кінчики пальців. Вона гучно втягнула повітря й почала бездумно збирати зі столу все, що під рукою — ніж, тарілку, салатницю, дошку для хліба... Набравши цілу гору, рушила на кухню. За спиною зарипів стілець. Федя попрямував за нею.

— Тобі зле?

— З якого це дива? — з грюкотом скинувши посуд у мийку, вигукнула вона. Ой дарма! Зараз скаже, що вона — бісова істеричка, і взагалі...

— Та ти позеленіла. В тебе обличчя зараз — як твоє волосся,— повідомив Федя.— Водички?

Джекі зібралася з духом і кинула на нього свій найкращий важкий погляд. Але Федя не збирався дати їй спокій.

Він повільно розтягнув губи в посмішці, його очі потемніли ще сильніше й заблищали. Якоїсь миті Джекі здалося, що він буквально перебуває в її голові, бачить її наскрізь, з усіма її безглуздими почуттями й бажаннями, ба більше! Тепер він захоче використати це знання у власних цілях. Він ніби зрозумів, що має над нею необмежену владу, й тепер може ось так посміхатися, мов змій-спокусник, і робити з нею, що хоче. Будь-якої миті! Коли тільки заманеться! Відтепер він знав про неї те, що вона не змогла приховати. Вона почувалася слабкою. І це лякало.

— Не треба на мене так дивитися.

— Як?

— Отак!

— Та дивлюся як дивлюся! — засміявся він, і на щоках з’явилися легкі веселі зморшки, хоча очі залишалися уважно примруженими. Потім Федя закусив нижню губу й вигнув одну брову, ніби щось запитував у Джекі.

Вона гучно видихнула й нарешті змусила себе відірватися від небезпечної темно-карої безодні.

— Так, вона — моя дівчина,— тихо повторив Федя.— Але колишня.

— Яка мені різниця? — з удаваним подивом закліпала Джекі.— Мене це не стосується!

— «Мене це не стосується...— перекривив Федя.— Я просто так позеленіла»!

— Нічо’ я не зеленіла! — обурилася Джекі й одразу відчула, як спалахнули щоки. Тільки цього бракувало...

— Ти просто поквапилася з висновками, люба,— раптом цілком серйозно сказав Федя.— Треба було дослухати до кінця.

Він знущається. Кожним порухом, тією посмішкою і цим палючим поглядом... Джекі гнівно зціпила зуби.

— Слухай, Федьку, мене абсолютно не обходить, з ким ти спілкуєшся. І з ким спиш — також!

О Боже! Ну що за дурепа! Джекі відвернулася й закотила очі в нападі безсилого гніву від власної дрімучої дурості. Федя пирхнув і засміявся, а вона рішуче рушила з кухні.

— Посуд миєш ти!

— Звісно, я. Дякую за вечерю!

Джекі злетіла сходами нагору і мало не впала, послизнувшись на гладкому мармурі. Навіть коли вона сховалася у своїй кімнаті, спокійніше не стало. Прихилившись спиною до дверей, Джекі заплющила очі. Чарівна дівчина в рожевому поруч з Федею повільно перетворилася на неї саму — маленьку, непоказну, з голеною потилицею, кільцем у носі й шпичаками під нижньою губою. Ох і