Леобург - Ірина Грабовська
Данило знизав плечима. Найпевніше, ця скляна штука буде чимось схожа на вокзал у Львові, та й по всьому.
— До речі, Альберте, хто ще поїде з нами?
— Я сподіваюся, ми виберемося всією родиною, адже проґавити свято такого рівня — це ж невимовна прикрість,— Альберт схвильовано сплеснув руками, майже так само, як це полюбляла робити його мати.— Тільки допоможіть мені умовити нещасну Беату вибратися на свіже повітря.
— А Тео немає вдома? Чи він не годиться вам у помічники? — Данило сховав у кишеню зім’яте послання.
— О, Тео...— скривився Альберт.— Після того інциденту на кухні його або нема, або він сидить у себе в кімнаті й відмовляється спілкуватися з нами. Щиро кажучи, я не наважився запропонувати йому прогулянку.
Свенсон раптом глянув Данилові в обличчя. Хлопець здригнувся. Чи то від зневажливого погляду дворецького, чи то з якоїсь іншої причини, яку він ще не усвідомлював, Данило раптом відчув докір сумління. Тео сидить у своїм барлозі, мов поранений звір, і, найпевніше, досі знемагає від ганьби й ненависті до свого молодшого брата. Останнім часом Данило дізнався про нього чимало нового, і тепер його доля, що колись здавалася справедливою, викликала лише жалість і співчуття. Ніхто в цьому будинку не наважиться переступити поріг його кімнати. Ніхто не захоче першим заговорити. Револьвер на поясі й безліч важких предметів поблизу надійно відженуть подалі будь-кого, а представників цієї недолугої родини — й поготів. Він такий самий самотній у цьому будинку, як і Данило, але Тео не має навіть підтримки в особі Свенсона. Данило задумливо потер брову.
— Я зайду до Тео, може, він складе нам товариство. Гадаю, йому теж буде корисне вийти на люди.
Альбертове обличчя витягнулося, здавалося, він хотів запротестувати, але зловив суворий погляд Данила й не наважився.
За дверима лунало громоподібне хропіння. Данило обережно постукав. Раз, другий — цілком скромно, а втретє — так, що двері здригнулися.
Звуки припинилися. Кілька секунд було тихо, а потім почувся хрипкуватий голос:
— Свенсоне, йди до дідька! Я ж сказав, що не голодний!
Нарешті. Данило зазирнув у кімнату.
— Це не Свенсон. Це я.
Тео лежав на ліжку у верхньому одязі й у чоботях — мабуть, завалився так, як і прийшов уночі. На підборах налипнули бруд і солома. Певно, ходив кудись у Робітничий район, де дороги прибирають не так часто, як в Аристократичному.
— Я відпочиваю, Едеку, чого тобі?
Тео перейшов з німецької на польську, як часто робив, спілкуючись із родичами. Данило розумів кожне слово, але не був упевнений, що не наробить помилок, тому відповів німецькою:
— Дізнатися, як у тебе справи.
Одного погляду вистачило б, щоб зрозуміти, що справи в Тео кепські. Його підборіддя вкрилося нерівною щетиною, очі почервоніли — чи то від алкоголю, чи то від безсонної ночі, а від одягу линув неприємний запах. Тішило єдине: синці на обличчі майже зійшли, та й наліпки на зламаному носі вже не було.
— Мої справи нікого не обходять.
— Ти перетворюєшся на тварину, Тео,— Данило сів на край ліжка.— І на це не можна так просто заплющувати очі. Звідкіля ти такий гарний?
Данило кивнув на його розірвану на грудях сорочку й пом’ятий, у бурих плямах піджак. На перший погляд здалося, що це сліди крові, але, вочевидь, Тео просто облився вином.
— Я був у Шарлотти,— буркнув він і закинув руки за голову.— Тільки в неї в цьому клятому місті ще залишилася випивка. Ці негідники з Ради два дні тому ввели «сухий» закон!
— Співчуваю,— кивнув Данило.— Але це на краще. Не дуже приємно бачити, як спивається твій рідний брат.
Тео заплющив очі й широко посміхнувся, але в його посмішці відчувалося стільки болю, що Данило точно вгадав, про що той скаже далі.
— Та ніякий я тобі не брат, Едеку, і ти про це, напевно, вже знаєш...
На певний час у кімнаті запала мовчанка — стало неприродно тихо, ніби з приміщення раптом викачали повітря. Тео безшумно посунувся на ліжку й усівся, прихилившись спиною до стіни. Данило звів на нього погляд.
— І що з того?
— Що з того?! — темні очі «брата» заблищали, на обличчі спалахнула безглузда посмішка на межі з божевіллям.— Ти хоч уявляєш, як мені тепер жити? Я не Яблонський! Яку огиду, певно, відчув твій батько, дізнавшись про мене правду! Моя мати — дворова дівка, а про батька й узагалі ніхто не знає! Та я навіть слугам уже наказувати не наважусь!
— А ти не наказуй, а прохай. Працює чудово,— похмуро кинув Данило.— Хто тобі розповів про все? Коли ви з батьком сперечалися в кабінеті, ти був здивований його рішенням.
— Був,— кивнув Тео.— Але нещодавно певний «добрий самарянин» вирішив врятувати мене від невігластва. Мені надійшов лист із документом. Саме тому я пиячив усю ніч, а вранці... ми з тобою зустрілися на кухні.
Данило знову згадав розмову з Юліаною. Ідеальний план помсти. Зруйнувати сім’ю не ззовні. Зсередини. Кожного окремо. «Добрий самарянин» знає, що робить.
— Тео, щодо тієї нашої з тобою... розмови. Я розумію, наскільки це було принизливо для тебе. Але якби час повернувся назад, я вчинив би так само.
— Облиш, Едеку. Ти вчинив правильно. З безрідними холопами тільки так і треба.
Цей новий напад самобичування вивів Данила з себе. Він схопив Тео за комір і струсонув. Той різко вдихнув з несподіванки, але не наважився чинити опір — чи то пам’ятаючи про минулу сутичку, чи то просто від розгубленості.
— Та зрозумій ти, бовдуре: ти однаково мій брат! І вдарив я тебе тільки тому, що ти образив дитину! Хай там як насправді — я не збираюся перекреслювати все життя через якийсь клятий папірець! Ти — Яблонський, Тео. Ти виріс у цьому будинку, і він належить тобі так само, як і мені, як Агнесі, як Альберту й Беаті. Мої гроші — твої гроші, якщо ти не вирішиш купити на них річний запас віскі. Якщо ти зараз відмовляєшся від мене, від своєї родини, чим ти кращий за батька?!
Він відпустив його піджак, і Тео впав назад на подушку, ошелешено дивлячись Данилові в обличчя. Декілька хвилин він мовчав, ніби оговтуючись,
