Леобург - Ірина Грабовська
— Коли я побачив ті сторінки з метричної книги, мені було важко повірити, що мій батько — не батько мені, а ти — не брат. А зараз... зараз мені здається, що я зовсім тебе не знаю,— Тео важко ковтнув.— Мій молодший брат ніколи б не сказав такого. Він не заступився б за хлопчиська. Він виписав би винагороду пройдисвітові Бридж-Паркеру за чудову роботу, коли той заарештував Агнесу. Він гребував навіть заходити на кухню, де вештаються слуги, не те що... То хто ти в біса такий?
— Едвард Яблонський,— знизав плечима Данило.— Хоча, якщо бути відвертим — я й сам у цьому не впевнений, бо нічого не пам’ятаю.
Данило підвівся. Тео дивився на нього широко розплющеними очима, але в його погляді, ще мить тому шаленому й розгубленому, щось невловно змінилося. Данило попрямував до дверей і ледь узявся за клямку, як позаду почулося:
— Дякую тобі, Едеку.
Данило обернувся й з легкою посмішкою вимовив:
— Поголися й перевдягнися. За пів години ми з Альбертом і Беатою чекаємо на тебе у вітальні.
Шлях за місто видався нудним: повз пролітали одноманітні зелені пагорби, екіпаж підскакував на нерівній дорозі, до того ж, над вухом щебетав невгамовний Альберт. Данило відчував, як самі собою заплющуються очі, але тримався з останніх сил. Андрес нарешті виїхав на пагорб, і Альберт зойкнув від захоплення.
— Дивіться! Дивіться! Діамантовий палац!
Данило визирнув у вікно. Все, що він досі уявляв, виявилося справжньою нісенітницею. Він ніколи в житті не бачив таких будівель — ані за розмірами, ані за архітектурою. Палац займав тисячі квадратних метрів, мав чотири поверхи й величезну скляну баню, яку можна було порівняти хіба що з базилікою Святого Петра в Римі. Здалеку Данилові здалося, що будівля могла б запросто накрити собою весь Леобург, разом з усіма його будинками, соборами, заводами й майданами...
— Неймовірно!
Альберт відчинив дверцята екіпажа ще до зупинки й мало не впав. Данило допоміг зійти Беаті, й навіть похмурий Тео, який виліз останнім, з подивом роздивлявся дивовижний палац. На щастя, Альберт заздалегідь придбав вхідні квитки, і їм не довелося чекати у довжелезній черзі.
— Ходімо, ходімо! Та швидше ж! — підганяв Альберт, розштовхуючи роззяв біля входу.
На вході перевіряли документи. Данило втягнув голову в плечі. Він мав при собі паспорт Едварда, але й гадки не мав, чи не згадають йому зараз історію з водомобілем, абощо. Будь-яке спілкування з поліцією Леобурга здавалося йому небезпечним. На щастя, в мешканців Аристократичного району документи майже не дивилися, а Тео взагалі пропустили без паспорта, тільки-но він зміряв поліціянта гнівним поглядом.
— Бачу, в тебе неабиякі привілеї? — посміхнувся Данило, чекаючи «брата» поза кордоном поліції.
— Ці Оздемірові пси чудово знають, що ми — Яблонські. Я б на твоєму місці не принижувався,— глузливо кинув він.— Кілька років тому вони б собі такого не дозволили! А тепер ловлять «соколят», наче це когось убереже.
Данило кивнув і нарешті роздивився будівлю всередині. Палац зі скла й металу приголомшував неймовірною ажурною легкістю — кілька галерей з ґратчастою підлогою розташовувалися уздовж стін одна над одною. Поважне панство неспішно прогулювалося, роздивляючись експонати виставки. Все тут було пронизане світлом, яке так вигадливо переломлювалося, що палац дійсно здавався діамантовим і сяяв на сонці; вузькі скляні коридори, що вели в інші кімнати з головного холу, були заплетені в’юнкими рослинами; в діжках росли пальми й цитрусові — хлопчаки стрибали біля апельсинового дерева, намагаючись зірвати плоди. Людей тут було стільки, що важко було пересуватися, особливо зважаючи на те, що більшість відвідувачів виставки дивилася вгору, оглядаючи палац.
У центрі великої зали розташувався фонтан, його струмені грали у світлі, а безліч крапельок, зависаючи в повітрі, створювала навколо райдужний ореол. Данило звів погляд, і в нього перехопило подих — таким далеким і величезним йому здалося ажурне скляне склепіння. Він уже бачив у Леобурзі чимало — і дирижаблі, і паромобілі, і монорельс, але тільки тут, у цьому грандіозному палаці, що будувався кілька років, серед усієї цієї різнобарвної публіки відчувався справжній дух цього міста — дух чогось захопливо нового й дивовижного, передового, той самий дух, про який стверджували плакати на стінах, але якого не відчувалося на площах і вулицях Леобурга під невсипущим оком отців-фундаторів і поліціянтів. Утім, навіть тут, у натовпі, з’являлися чорні мундири, а найбільше їх було на горішній галереї. Поліціянти з нудьгою дивилися на натовп, немов на отару овець, що товклася у великій залі. Відчуття величі від палацу вмить змеркло, і Данило опустив погляд.
— Шкода, що ми проґавили урочисте відкриття,— щебетав Альберт.— Послухати б фон Іберайна! Як можна створити таке диво! Кажуть, отці-фундатори теж дуже добре виступили!
Зависла ніякова пауза, Данило й Тео втупилися в нього вщипливими поглядами. Альберт вигнув брови й вигукнув:
— Подивіться! З чого все це зроблено? — Він почав обмацувати стільці й столики кав’ярні, що розташувалася всередині палацу.— Вони такі легкі, мені здається, я можу підняти стілець одним мізинцем!
— Це льовшталь,— уперше за всю прогулянку промовив Тео, що значно посвіжішав порівняно з ранком.— Левова сталь. Метал справді надзвичайно легкий. Поки що не вивчені всі властивості, і його мало використовують, хіба що такі навіжені, як Гурвіц, для свого літального апарата.
Вони неспішно прогулюватися далі, поки не помітили табличку «Механічні маніпулятори», що вказувала на бічній коридор.
— Швидше! Змагання ось-ось почнеться!
Альберт смикнув Беату за руку, вона щось невдоволено замимрила, але скорилася. Вони вийшли з палацу й вирушили до сидінь, що розмістилися на схилі пагорба. Звідти відвідувачі виставки мали спостерігати за змаганням «механічних маніпуляторів» — для них уже споруджували доріжки й розставляли круглі столики з наборами різноманітних деталей і коліщаток. Над головами публіки раз по раз шугали літальні апарати різних розмірів і форм — від зовсім маленьких, з численними пропелерами, що призначалися для швидкої доставки вантажів на короткі дистанції, до величезних дирижаблів, що поважно пливли над виставкою у напрямку центру міста. І тут, і всередині палацу чувся неймовірний гомін: гуділи мотори, сміялися й розмовляли люди, ляскало залізо, земля здригалася від важких кроків гігантської, схожої на броньованого носорога, чотириногої махини.
Просто неба дихалося вільніше, але Данило й тут, як і більшість людей навкруги, не міг відірвати погляду від осяйного палацу. Однак, він дедалі частіше помічав дивні погляди — чи то співчуття, чи то переляку,— якими леобуржці супроводжували Яблонських