Леобург - Ірина Грабовська

Джекі здивовано вигнула брови.

— То ти той... письменник?

— Письменник — це той, у кого книжка є у твердій палітурці,— похмуро пояснив Федя.— Он у Данила мати — письменниця. Дуже популярна. Живе собі в Мюнхені, виховує шарпея і штампує книжку по книжці.

— Заздрити — це недобре...— обережно вставила дівчина.

Знову!

— Я не заздрю! — Федя підвівся з крісла.— У нас із нею особливо «приязні» стосунки. Коли в Дані трапилася вся ця халепа з коліном, у лікарні день і ніч стирчали мої батьки. А його — навіть не спромоглися приїхати. Він втратив усе, а їм було байдуже.

— І не забрали його, щоб лікувати? — прошепотіла Джекі.— Тому Данило й не захотів там жити?

— Данило не захотів там жити, бо тоді не хотів жити взагалі.

В будинку знову стало так тихо, що було чути галасливі перекрикування пікетників. Годинник у їдальні глухо вдарив шість разів. Федя підійшов до вікна й відсунув важку бордову штору. На паркані сидів один із сільських підлітків — він підкидав на долоні камінь і з цікавістю роздивлявся стрілчасті вікна й вітражі правої вежі.

— Ну, які ще в тебе...

— Дай почитати,— Джекі раптово опинилася поруч, і Федя здригнувся з несподіванки.

— Не дам.

— Чому?

Федя підібгав кутик рота. Як би їй чемно пояснити, що вона навряд чи зрозуміє те, про що він пише? Він стримано всміхнувся й кивнув у бік хлопця, що погойдувався на паркані.

— У нас тут облога, якщо ти не помітила, і...

— ...і ми однаково нічогісінько не можемо з ними вдіяти,— спокійно мовила вона.— Мені нема чого робити. А читати я люблю. В інтернаті іноді цілі дні в бібліотеці стирчала.

Федя мовчав. Поки що його роман читала тільки одна людина, й вона була не в захваті. Отож, якщо Джекі скаже те саме, це свідчитиме, що його письменницький талант, без жодних сумнівів, недалекий від нуля. Але дівчина вперто не зводила з нього погляду. Її брови були трохи підняті, а в очах з’явилося німе благання. Федя не втримав посмішки.

— В тебе очі — як у кота зі «Шрека». Як я можу відмовити?

За кілька хвилин він приніс і поставив на стіл ноутбук. Джекі влаштувалася поряд на дивані, спостерігаючи, як Федя шукає і відкриває потрібний файл.

— Ну от. Щоправда, ще незакінчений.

— Нічо’. Якщо мені не сподобається — я кину одразу,— впевнено кивнула дівчина.— Іди собі.

Федя недовірливо насупився.

— Куди?

— Та куди-небудь! Можеш піти покурити. В танчики порубайся на смартфоні. Чи ти хотів сидіти й сопіти у мене над вухом, поки я читатиму?

Федя закотив очі й знехотя підвівся. Ну й куди йому йти? Піти з кімнати — це понад його сили. Адже він має бачити реакцію. Можливо, якщо він крадькома спостерігатиме за нею зі спини, то не заважатиме?

— І через плече не зазирай,— владно заявила Джекі, не відриваючись від монітора.

Її тон не залишав вибору. Федя трохи потинявся їдальнею, сходив на другий поверх, оцінив масштаб сільського мітингу, а потім повернувся у вітальню і тихенько всівся у крісло навпроти, намагаючись не ворушитися, щоб не відволікати.

Минуло кілька годин. Похмурий бордовий інтер’єр кімнати швидко набрид. Знічев’я Федя став роздивлятися Джекі, яка напружено схилилася над ноутбуком. Вона була з тих дівчат, у яких на касі завжди просять документи при купівлі алкоголю — ані двадцять один рік, ані навіть вісімнадцять їй з першого погляду не даси. Джекі скидалася на пташеня: тонкий ніс, великі жовто-зелені очі, різкуваті, гострі рухи — ось вона піднесла руку і стрімко прибрала за вухо неслухняне пасмо. Так само по-пташиному швидко звела на нього погляд і знову втупилася в текст. Волосся на поголеній потилиці вже трохи відросло й тепер здавалося екзотичним чорно-зеленим пір’ям. Точно, пташеня. Вертке, рвучке й хитре. І приручити цю пташку практично неможливо.

Вона не була схожа на жодну з гурту його знайомих, і Федя навіть не міг сказати, що саме його в ній дивує. Вередлива, в’їдлива, вперта. Добра, іноді така ніжна й беззахисна, що аж щемить у грудях. Дивна — з великої літери. Йому б хотілося написати такого персонажа. Жоден з його знайомих раніше не викликав такого бажання.

— Припини на мене витріщатися.

— Ну, ти сьогодні просто тиран,— усміхнувся Федя.— Сопіти не можна, зазирати через плече — теж, тепер на тебе ще й не дивитися?!

Вона нічого не відповіла, тільки поставила ноутбук на диван, вляглася на живіт і підперла голову рукою. Федя зітхнув. У неї таки неймовірно гарні обриси спини, і йому раптом відчайдушно захотілося провести по цій спині долонею.

Звідки ж ти така взялася?

Це питання з бентежливою частотою виникало в його думках останнім часом. Ця дівчина точно була не з його світу. Федя не міг познайомитися з нею в барі, вона не прийшла б з друзями до його улюбленого клубу — бодай тому, що друзів вона не мала. Джекі ніколи не сіла би поруч з ним на модному показі й не зависала б у салоні його перукаря. Якщо Данилові, щоб перейти в іншу реальність, довелося використовувати портал, то йому, щоб потрапити до іншого світу, досить було побачити це зеленоголове диво.

Джекі раптом випросталася, всілася на дивані й відсунула від себе комп’ютер. Федя здригнувся.

— Я дочитала,— тихо сказала вона.

— І?

— Дай мені хвилинку.

В кімнаті стемніло, Джекі вперлася підборіддям у коліна й певний час дивилася просто перед собою не рухаючись, неначе намагалася дібрати слова. Федю охопила тривога. Невже все так погано?

— Я й гадки не мала, що так буває...— нарешті вимовила вона й звела на нього погляд.— Що людина може так здивувати.

Федя зірвався з крісла й пересів ближче, просто на журнальний столик перед диваном. Світ навколо розчинився, і тепер мало сенс лише те, що збиралася сказати його читачка.

— Я дуже хочу сказати тобі одну річ, але боюся, що ти образишся.

Непоганий початок. Федя знизав плечима й примружив очі:

— «Свинота», «мавпа», «різдвяна ялинка» — здається, тобі вже нема чого соромитися.

— Я гадала, що за ці кілька тижнів вивчила тебе,— зітхнула вона.— Ти здавався мені схожим на папугу. Яскравий, галасливий і балакучий. Мені здавалося, що ти