Леобург - Ірина Грабовська

Це було дивовижно. Ніби все, чого він хотів і чого прагнув, зараз, саме в цю мить, залежало від того, що скаже ця химерна дівчина. Всередині палало, серце калатало так швидко й гарячково, що його биття навіть не відчувалося. Він нахилився до неї ближче, упер руки в спинку дивана так, що вона не могла поворухнутися, і поставив одне-єдине питання:

— Про що цей роман, Джекі?

— Про те, як жити далі, коли втрачаєш сенс життя.

Так. Це воно. Найприємніше, що він будь-коли чув. Отже, все недаремно. Федя полегшено видихнув, відсунувся й поклав руки на коліна.

— Ну, десь так. А Ніка сказала: «прикольний детективчик».

Джекі різко звела на нього погляд.

— Ніка?

— Ага, моя мала. Сестра. Тимчасово замешкав у батьків, то вона влізла в ноут, коли мене не було, знайшла й прочитала. Не знаю нащо.

Джекі всміхнулася куточком рота, але її обличчя залишалося сумним.

— Данило читав?

— Ні,— Федя похитав головою.— І не буде.

— Чому?!

— Тому. Він читав кілька моїх оповідань, ще в дитинстві. І вважає все це марнуванням часу,— він зітхнув.— Наче дорослим мужикам бігати наввипередки — це вкрай важливе заняття.

— Шкода. Мені здається, він повинен знати, як ти його любиш.

О ні! Краще б вона розповіла про своє ставлення до персонажів!

— Ой, всьо,— роздратовано відмахнувся Федя.— Це найдурніше визначення для наших стосунків.

— Я ж не в сенсі кохання,— стривожено запевнила Джекі.— Це ж природно — любити друзів. Як і батьків, собак, рідну землю і свій мотоцикл. Любов узагалі буває різна.

Феді захотілося співчутливо погладити її по голові. І ця теж вірить у любов? Хоча начебто бачила в житті чимало гидоти.

— Та не буває ні любові, ні кохання,— кивнув їй Федя, немов суворий вчитель до першокласниці.— Ці слова вигадали ті, хто не може або соромиться називати речі своїми іменами. Хіть, прихильність, дурість, жадібність, почуття обов’язку, залежність, звичка: оце все — по-справжньому. А любов, кохання — просто красиві слова.

Джекі вражено похитала головою, але не промовила ні звуку.

— Ти більше нічого не хочеш мені сказати?

— Роман гарний. Його мають надрукувати. Ти молодець,— сказала вона слабким голосом.

— Угу,— кивнув Федя.— Дякую. Піду поїм.

Не чекаючи відповіді, він підвівся й пошкандибав до одного з найприємніших куточків будинку — до великого двокамерного холодильника. Бальтазар, забачивши це, припинив вилизувати задню лапу й провів його пильним поглядом. Федя відчинив дверцята й завмер.

Два яйця, шматочок черствого сиру і хвостик ковбаси. Бракує тільки мишеняти у петлі.

— Джекі!

— Ковбасу віддай котові,— крикнула вона з вітальні.— Вона вже давно лежить! Юрма «доброзичливих» жителів Романівки навколо будинку, синюватий вечір за вікнами й дуже, дуже сумний холодильник. Ліпше не буває.

Джекі нерухомо сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги, й неуважливим поглядом втупилася в поліровану поверхню столика. «Іноді чуже нещастя вражає сильніше, ніж очікуєш. У моменти, коли ти бачиш порожнечу там, де раніше палахкотіло полум’я, і кам’янієш від власного безсилля, легко зрозуміти, що фізична смерть насправді нічого не означає».

Такого не буває. Або... буває, й у всіх письменників саме так? Вони запросто граються почуттями, пристрастями й враженнями читачів, водночас думаючи зовсім інакше? Вони знають, куди вдарити, щоб викликати ту чи ту емоцію, але самі її не відчувають? Чи відчувають, але бояться собі в цьому зізнатися, бо так простіше?

— Чому ти не сказала, що в нас нема шо їсти?

Джекі втомлено видихнула. Попри те, що зранку вона з’їла лише маленьку канапку, після всіх подій цього божевільного дня вона геть не відчувала голоду.

— Бо ти міг би й сам зазирнути до холодильника,— роздратовано відповіла вона.— До речі, поки ти апелював до влади, я збігала до крамниці. В тітки Дарини вночі здохла корова. Вона вигнала мене на вулицю віником.

Федя гнівно ляснув себе по стегну.

— Я ж просив не висовуватися!

— Але тепер ти просиш їсти! Проте я нічим не можу допомогти. Випий гарячого чаю і лягай спати. Ми так в інтернаті робили — хвилин на двадцять шлунок можна обдурити.

Ця ідея чомусь не надихнула її союзника. Він похмуро кивнув і попрямував до чорного ходу. Джекі почула далеке дзижчання й пихкання мотора, потім лайку, а за двадцять хвилин Федя повернувся до будинку й люто хряснув дверима. Він вийшов до холу, Джекі почула грюкіт і побігла на звук.

— Ти що робиш?

Федя витягнув з комори свій саморобний велосипед.

— Знаєш, іти вночі пішки п’ять кілометрів — це, звісно, корисно для підтримання форми, але якось невесело! — пробурмотів він.— Якщо нас не хочуть годувати в Романівці, доведеться їхати в Радомишль. Там бодай є цілодобові мінімаркети.

Джекі злякалася. Місцеві й так не відчувають до них особливої теплоти, але якщо, не приведи Господи, Федя раптом надибає десь у лісі хмільну компанію...

— Давай завтра, м-м? Зовсім темно вже.

— До завтра я помру голодною смертю,— скривився він.— Не хвилюйся, довезу їдло цілим і неушкодженим!

Джекі кивнула й не стала нічого пояснювати, тільки торкнулася його плеча. Так, усього на мить. Не звернувши на це уваги, Федя покотив свій велогібрид до чорного ходу.

Час тягнувся так довго, що хотілося кричати. Джекі намотувала кола по вітальні, не вмикаючи світла, щоб добре бачити те, що відбувається у дворі, й рахувала власні кроки. Без трьох п’ятсот. Скільки ж це метрів? Скільки кілометрів? Як швидко цю відстань можна проїхати на велосипеді?

Після цього взяла самовчитель німецької та спробувала зробити кілька вправ, але так і не змогла зосередитися. За дві години вона не витримала і, притиснувши до грудей Бальтазара, щоб не було так моторошно, вийшла у двір. Над Романівкою висів жовтуватий повний місяць. За парканом чулися голоси. Досі не розійшлися? Як довго вони там стирчатимуть? Чи не збираються вони штурмувати будинок? І куди в біса подівся Федя?!

Нарешті позаду почувся тихий скрегіт. Феді якимось дивом вдалося прослизнути непоміченим: мабуть, з того боку маєтку, за садом, пікетників не було. Він завів велосипед у двір і гнівно насупився, побачивши її посеред темного саду. Джекі винувато втягнула голову