Леобург - Ірина Грабовська
— Скільки можна з нас знущатися!
Всі знову почали горлати та смикати Федю за рукави. Він мовчки, схрестивши руки на грудях, дослухав до кінця претензії, кивнув і пішов дорогою до центру села.
План був простий і, як здавалося Феді, досить дієвий: звернутися до дільничного або, якщо не допоможе, то й до голови сільської ради.
На словах усе здавалося просто. Поки він не зіткнувся з суворою реальністю.
Близько п’ятої вечора Федя, злий як чорт, повернувся додому. Більшість жителів Романівки розійшлася по домівках, але деякі активісти, вже озброєні плакатами, досі юрмилися біля воріт «замку». Поруч з будинком стояв невеликий телевізійний «бусик», і юна журналістка зосереджено слухала якогось досі не відомого персонажа. Це був невисокий лисуватий чоловік в окулярах зі шкіряним портфелем. Поруч з ним, з тим самим обуреним виглядом, стовбичив дядько Толік. Його лисина блищала від поту, він поважно випнув губу й неспокійно поглядав на камеру своїми дрібними жовтуватими оченятами.
Федя підійшов до них і став навпроти, схрестивши руки на грудях.
— Отже, спалах хвороби в худоби міг статися через забруднення річки Білки. Цю думку підтримують і місцеві активісти. Цілком імовірно, джерело забруднення — в підвалі цього будинку, й хімікати потрапляють до річки через ґрунтові води. Потрібно провести комплексне дослідження,— завершив промову чоловік в окулярах.
— Наш підвал усі бачили, там нічого нема,— похмуро заявив Федя.— А ви взагалі хто такий?
Оператор умить розвернувся на сто вісімдесят градусів, і журналістка кинулася за ним, утративши цікавість до «експерта» й дядька Толіка.
— Ви господар? Це правда, що забруднення води спричинено шкідливим виробництвом у підвалі вашого будинку?
В обличчя Феді тицьнули мікрофон.
— Без коментарів,— роздратовано буркнув він і відмахнувся, продовжуючи з викликом дивитися на незнайомця.
— Я — еколог,— відповів той.— Мене запросили з’ясувати ситуацію...
— І посвідчення маєте? Ви з екологічної інспекції?
Чоловік почав метушливо нишпорити по кишенях. Потім він витягнув червону книжечку, швидко розгорнув її і так само миттєво сховав.
— Зрозуміло. Перевіряйте що завгодно, але за межами маєтку. Це все.
Федя попрямував до будинку, гримнув хвірткою, пройшов гравійною доріжкою через двір і зачинив по собі двері.
Джекі, на щастя, зрозуміла, що питати його зараз — небезпечно для здоров’я. Федя пішов на кухню, випив одним духом пів карафки води, після чого повернувся у вітальню і впав у крісло.
— Ну, що сказали? — нарешті заговорила дівчина.
— «Якщо люди до вас прийшли — тут ще з’ясувати треба, хто винен! Розганяти їх я не можу!» — глузливо пробурмотів Федя й поклав голову на м’яку спинку крісла.— «Вони навіть у ваш двір не заходили. Тож яке ви маєте право їм указувати, де стояти, а де ні? І взагалі, де господар будинку? Нехай він прийде, тоді й поговоримо». Такі реформи у поліції, Джекі! Вартують наш спокій!
— Зашибісь,— гмикнула дівчина.— І ти це так лишив?
Сьогодні всі змовилися діяти йому на нерви! Зустрівши його погляд, вона одразу ж закліпала й кивнула з розумінням.
— Я написав заяву. Він запхав її до якоїсь теки, ото й усе,— Федя схрестив руки на грудях.— Ми тут чужі. Ми нікому не потрібні. А у мента цього, здається, теж корова здохла. Я телефонував до екологічної інспекції, там сказали, що приїдуть післязавтра. В понеділок.
У кімнаті запала мовчанка.
— А доти нас триматимуть в облозі? — Джекі нервово кусала губи.— Має ж бути якийсь вихід, врешті-решт!
— Знаєш що? — не витримав Федя.— Я сьогодні всіх їх трусив пів дня! Якщо маєш інші варіанти — кермуй, тепер ти — капітан!
Джекі насупилася.
— До речі, я сьогодні підслухала, що жінки обговорювали якісь харчові набори.
— Які ще набори?
— Які нібито вчора роздавали біля крамниці. Гречка там, тушонка, ніштяки різні. Матеріальна допомога! І сьогодні ще мають роздавати. Вони збиралися у дядька Толіка про це питати.
Федя вигнув брову.
— Дивина! Наче й виборів немає, хто ж це раптом розщедрився? Здається, стає трохи ясніше, якого дідька така активність. Хтось хоче вичавити нас звідси їхніми руками.
— Але ж ми не можемо просто так сидіти й чекати! — Джекі підхопилася з дивана, кілька секунд нерішуче постояла на місці, а потім почала ходити кімнатою.— Потрібно комусь про це розповісти! Звісно, якщо до дільничного піду я, він узагалі мене на десять діб посадить лише за зовнішній вигляд. Але ж ти... цей... журналіст! Ти ж преса! В тебе повинні бути зв’язки!
Федя важко зітхнув. Схоже, свою маленьку таємницю зберегти не вдасться.
— Сідай,— втомлено мовив він і вказав на диван.— І приготуйся почути про мене страшну правду.
Дівчина покірно опустилася на краєчок дивана, не зводячи з Феді здивованого погляду.
— Річ у тім, що я працюю на пів ставки редактором відділу моди в одному з глянцевих журналів,— знехотя почав Федя.— А на додачу пишу статті для кількох сайтів і однієї жовтої газетки.
— Ну от, жовта преса — це ж те, що нам треба! — вигукнула Джекі й усміхнулася.— Не розумію, чому ти досі не викликав своїх столичних дружків.
Усе. Дістала!
— Бо я пишу анонімно й під жіночими іменами! — люто засичав він.— Одарка Франко, Красимира Люта! Я наче спецагент під прикриттям — мене особисто знає лише мій випусковий редактор. Ну, ще різні там селебретіс, у яких я беру коментарі. Всі інші, зокрема мої гіперкруті однокурсники, вважають, що я працюю в консалтинговій фірмі.
Джекі недовірливо примружилася.
— Красимира?
— Так!
— Ем-м... як це сталося?
Він гучно видихнув. Цього питання можна було очікувати. Проте з кожним наступним разом розповідати одну й ту саму історію легше не ставало.
— Я працюю в журналі, бо ця робота дає багато вільного часу. А для того, що я дійсно хочу робити, його треба до фіга. Проте мені нудно писати про політику чи спорт, а в економіці я, щиро кажучи, не великий експерт. Мода ще покатать. Я на цьому трохи знаюся.
— Чого ж тоді анонімно? — покліпала віями Джекі.— Я по телеку бачила таких журналістів, вони, навпаки в камеру лізуть постійно...
— По-перше, я не хочу, щоб мої однокурсники гигикали й тицяли в мене пальцем. Мода — це ж фігня якась, ага! А по-друге, якщо людина в книгарні побачить на полиці книгу Ф. Броницького, не
