Дюна - Френк Херберт

— Витончено, — кисло відказав Барон.

«Ці рухливі пальці!» Лето дивився на товсті долоні й мерехтливі прикраси на масних руках, їхній невпинний рух.

Крики болю, що долинали крізь двері, діяли Герцогові на нерви. «Кого ж це вони піймали? — запитував він себе. — Може, Айдаго?»

— Повірте, любий кусене, — вів далі Барон. — Я не хочу доходити до такого.

— Ви думаєте про нервові закінчення, що марно волають про допомогу, яка не прийде, — промовляв Пітер. — Знаєте, а це мистецтво.

— Ти просто диво-митець, — буркнув Барон. — А тепер зроби ласку — помовч.

Лето враз спали на думку слова, сказані Ґурні Галлеком, коли той побачив портрет Барона: «І я бачив звірину, що виходила з моря… а на її головах богозневажні імена»[39].

— Ми гаємо час, Бароне, — сказав Пітер.

— Можливо.

Барон кивнув.

— Знаєте, мій любий Лето, а зрештою ви все одно скажете, де вони. Є такий рівень болю, за який ви легко продастеся.

«Він, певно, має рацію, — подумав Лето. — Якби не зуб… і той факт, що я справді не знаю, де вони».

Барон схопив шматок м’яса, запхав його до рота, повільно пережував, ковтнув. «Треба підійти з іншого боку», — подумав він.

— Тільки погляньте на цю шляхетну людину, яка вважає себе непідкупною, — глумився Барон. — Тільки поглянь на нього, Пітере.

А сам тим часом міркував: «Так! Дивіться на Герцога-зухвальця, що думає, ніби його неможливо купити. Дивіться, як його стримують мільйони часточок себе самого, що по краплинці продають кожну мить нікчемного життя! Якщо його підняти й потрусити, то він задзеленчить. Порожній! Проданий! Яка різниця, як тепер помирати?»

Кумкання в коридорі змовкло.

Барон побачив, як Умман Куду, капітан гвардії, з’явився у дверному прорізі й похитав головою. Полонений не видав потрібної інформації. Ще одна поразка. Годі панькатися з дурним Герцогом, м’якодухим блазнем, що не розуміє, як близько він від пекла — на відстані нерва.

Ця думка втішила Барона й подолала його небажання завдавати болю особі шляхетного походження. Враз він відчув себе хірургом, що без упину робить ножицями маленькі надрізи — зрізає маски з дурнів, відкриваючи сховане під ними пекло.

«Вони всі кролики!»

І як вони скорчилися, щойно побачивши хижака!

Лето дивився через стіл і запитував себе, на що ж він чекає. Зуб швидко покладе край усьому. І все ж таки… У його житті було так багато хорошого. Герцог збагнув, що пригадує повітряного змія, який ширяв перламутрово-синіми небесами Каладана, і Пола, який сміявся, розглядаючи іграшку. А тоді в пам’яті зринув світанок на Арракісі: осяйні скелі Оборонної Стіни, огорнені м’яким пиловим серпанком.

— Жахливо, — пробурмотів Барон. Він виштовхнув себе з-за столу й легко підвівся на силових підвісках. На мить завагався, помітивши зміну, що відбулася з Герцогом. Він бачив, як чоловік глибоко вдихнув, а тоді щосили стиснув щелепи. М’язи обличчя здригнулися, коли він закрив рот.

«Як же він мене боїться!» — подумав Барон.

Злякавшись, що Барон може вислизнути від нього, Лето різко розкусив зуб з капсулою. Відчув, як той тріщить. Герцог розкрив рот і видихнув палючу пару, смак якої відчував на язиці. Барон ураз зменшився, ніби постать, навколо якої звузився тунель. Лето почув над вухом шовковистий шепіт: Пітер.

«Воно дістало і його!»

— Пітере! Що трапилося?

Гуркотливий бас лунав здалеку.

Лето відчув, як спогади сновигають свідомістю — неначе беззубі старі баби. Кімната, стіл, Барон, пара переляканих очей кольору бездонної сині — усе стискалося навколо нього з хаотичною симетрією.

Ще там був чоловік зі схожим на носак черевика підборіддям — він упав, як іграшковий солдатик. У нього зламався і зігнувся ліворуч ніс: неначе звихнута стрілка метронома, що навіки заклякла у висхідному русі. Лето почув тріск розбитої порцеляни й — так далеко — ревіння у вухах. Його мозок перетворився на криницю з бездонним дном, яка ловила все. Усе, що коли-небудь траплялося: кожен крик, кожен шепіт, кожну… тишу.

Одна-єдина думка лишилася з ним. Лето розгледів її у безформному світлі променів на чорному тлі: «День, коли плоть набула обрисів, і плоть, коли набув обрисів день». Ця думка вразила його глибинною повнотою розуміння, яку — він знав — неможливо пояснити.

Тиша.

Барон стояв, притиснувшись спиною до таємних дверей — його власного секретного ходу, обладнаного за столом. Він гримнув дверцятами, щойно вискочив із повної мерців кімнати. Він збагнув, що навколо нього рояться охоронці. «Я це вдихнув? — запитав він сам себе. — Що б це не було, чи дістало воно й мене?»

До нього повернулася здатність сприймати звуки і думати. Він чув, як хтось роздавав накази: Протигази… Зачинити двері… Увімкнути вентиляцію.

«Інші впали швидко, — подумав він. — А я досі стою. Досі дихаю. Безжальне пекло! Як же близько було воно!»

Тепер Барон міг усе проаналізувати. Щит було ввімкнено на низьку потужність, але цього вистачило, щоб сповільнити молекулярний обмін у межах силового поля. До того ж він відскочив від столу… і його спинив переляканий, уривчастий вдих Пітера, до якого побіг капітан гвардії — назустріч власній погибелі.

Удача й попередження в зітханні приреченого на смерть — ось що врятувало його.

Барон не відчував вдячності до Пітера. Дурень сам дав себе вбити. І той пришелепкуватий капітан гвардії! Він стверджував, буцімто перевірив кожного, перш ніж привести їх до Барона! Як же Герцогові таке вдалося? Жодного попередження. Навіть від уловлювача отрути над столом — доки не стало запізно. Як?

«Ну що ж, тепер байдуже, — подумав Барон, коли його свідомість зміцніла. — Наступний капітан гвардії почне з відповідей на ці питання».

Барон помітив метушню далі коридором — за рогом, біля інших дверей до кімнати смерті. Він змусив себе відірватися від дверей і взявся розглядати лакеїв, які зібралися навколо. Вони мовчки стояли і витріщалися, очікуючи на реакцію Барона.

Чи не розсердиться володар?

Тільки тоді Барон збагнув, що, відколи він випурхнув із тієї жаскої кімнати, минуло лише кілька секунд.

Дехто з охоронців наставив на двері зброю. Інші спрямували свою лють на залу за рогом праворуч, звідки долинав галас.

Звідти вийшов чоловік, до шиї якого було прив’язано протигаз. Його очі зосередилися на вловлювачах отрути, встановлених уздовж коридору. Він мав біляве волосся й зелені очі на безликому обличчі. Жорсткі лінії розходилися від його повногубого рота. Він скидався на якусь водяну істоту, яку помилково кинули до мешканців суходолу.

Барон дивився на чоловіка, який наближався до нього, і пригадав його ім’я: Нефуд. Якін Нефуд. Капрал гвардії.