Дюна - Френк Херберт
Подумки Пол повернувся до миті безсилої люті, коли з нічної пітьми над ними виринув дивний ’топтер. Він спускався, неначе велетенський пустельний яструб, і вітер свистів у його крилах. Саме тоді сталася зміна в Половій свідомості. ’Топтер розвернувся й ковзнув на крило над піщаною грядою до двох постатей, які відчайдушно тікали геть, — його власної і материної. Пол пригадав, як їх огорнув запах горілої сірки від тертя низу ’топтера об пісок.
Він знав, що матір повернулася, аби побачити лазеростріл у руках харконненівських найманців, і впізнала Дункана Айдаго, який, нахилившись із ’топтера, кричав:
— Покваптеся! На південь від вас — знак хробака!
Але Пол іще до того, як обернувся, знав, хто керує ’топтером. Сукупність дрібниць у стилі польоту, у різкій манері гальмування — настільки непомітні підказки, що навіть матір не зауважила їх — чітко підказали Полові, хто стискає важелі керування.
В іншому кутку диститенту ворухнулася Джессіка:
— Може бути тільки одне пояснення. Харконнени захопили дружину Юе. Він ненавидів Харконненів! Я не могла помилитися щодо цього. Ти читав його записку. Але чому він урятував нас від розправи?
«Вона тільки тепер починає розуміти, та й то ще дуже нечітко», — промайнуло у Пола в голові. Ця думка вразила юнака. Сам він усе збагнув одразу ж, коли прочитав записку біля герцогського персня з печаткою в рюкзаку.
«Не намагайтеся пробачити мені, — писав Юе. — Мені не потрібне ваше пробачення. І так багато тягарів маю на душі. Те, що я накоїв, було зроблено без підступу чи надії на розуміння іншого. Це мій власний тахадді аль-бурган, останнє випробування. Передаю вам герцогський перстень із печаткою Атрідів як запоруку щирості моїх слів. Коли ви читатимете це, Герцог Лето вже помре. Нехай утішить вас моє запевняння в тому, що він помер не сам — той, кого ми ненавидимо понад усе, помер разом із ним».
Не було ні підпису, ні звертання, але помилитися щодо знайомого почерку було неможливо — Юе.
Пригадавши листа, Пол ніби знову пережив біль тієї миті — гострий і дивний — абсолютно чужинний щодо його нової пильності ментата. Він прочитав, що його батько помер, знав, наскільки ці слова є правдивими, але сприйняв їх просто як іще один факт, який має запам’ятатися й стати в пригоді.
«Я любив батька, — подумав Пол, добре знаючи, що це правда. — І маю тужити за ним. Я маю щось відчувати».
Але він не відчував нічого, окрім: «Це важливий факт».
Такий самий, як і всі інші факти.
А мозок тим часом додавав нові чуттєві враження, екстраполював їх і вираховував.
На думку Полові спали Галлекові слова: «Настрій годиться для тварин чи любощів. Ти б’єшся, коли виникає необхідність, і настрій не важливий».
«Певно, так і є, — подумав Пол. — Я плакатиму за батьком пізніше… коли настане час».
Але холодна точність буття не дала йому спочинку. Він відчував, що його пильність — то лише початок: ці здібності розвиватимуться й надалі.
Усвідомлення жахного призначення, яке вперше зійшло на нього під час страшного випробування, влаштованого Превелебною Матір’ю Ґаєм Єленою Могіям, виповнило єство юнака. Його правицю — на згадку про той біль — закололо й залихоманило.
«То ось що означає — бути їхнім Квізацом Хадерахом?» — запитав себе він.
— На мить я подумала, що Хават знову підвів нас, — сказала Джессіка. — Подумала, що Юе, можливо, й не був сукським лікарем.
— Він був тим, ким ми його вважали… і навіть більше, — сказав Пол, а сам, подумавши: «І чому ж вона так повільно усвідомлює це все?», додав: — Якщо Айдаго не дістанеться до Кайнса, ми…
— Він не єдина наша надія, — сказала матір.
— А я такого й не казав, — відрізав юнак.
Джессіка почула в синовому голосі сталь і наказові нотки, тому поглянула на нього крізь сіру темряву диститенту. Силует Пола вирізнявся на тлі посріблених місяцем скель, що бовваніли крізь прозору стінку намету.
— Мали врятуватися й інші люди твого батька, — продовжила вона. — Ми маємо зібрати їх, знайти…
— Покладатися можна лише на себе, — зауважив юнак. — Наш найперший клопіт — відшукати родинний ядерний арсенал. Потрібно знайти його, перш ніж туди дістануться Харконнени.
— Навряд чи його знайдуть, — сказала вона, — зважаючи на те, як ховали цю зброю.
— Не має лишатися навіть імовірності.
Вона подумала: «Шантажувати планету родинним арсеналом, погрожувати підірвати всі прянощі — ось що він має на думці. Але тоді йому лишиться сподіватися тільки на втечу в безіменне відступництво».
Слова матері змінили напрямок Полових міркувань: як справжній герцог, він подумав про всіх людей, яких вони втратили цієї ночі. «Справжня сила Великого Дому — це люди», — подумав Пол, пригадавши Хаватові слова: «Сумно розлучатися з людьми; а місце — це тільки місце».
— Вони використовують сардаукарів, — сказала Джессіка. — Нам треба зачекати, доки сардаукарів приберуть.
— Вони гадають, що спіймали нас між пустелею і сардаукарами, — сказав Пол. — Вони сподіваються, що серед живих не лишиться жодного Атріда — повне знищення. Не варто розраховувати на те, що хтось із наших людей зумів утекти.
— Але ж не можуть вони постійно ризикувати розкрити роль Імператора в усьому цьому.
— Невже?
— Хтось із наших людей мав урятуватися.
— Невже?
Джессіка відвернулася, налякана гіркою певністю синового голосу, у якому вона чула точну оцінку шансів. Вона відчула, як його мозок набагато випередив її власний — і тепер міг бачити значно більше, ніж вона. Вона допомогла йому натренувати розум, аби зробити це можливим, але тепер збагнула, що сама боїться результату. Думками жінка повернулася до свого Герцога, як до втраченого притулку, і сльози випалювали їй очі.
«Ось як воно мало бути, Лето, — подумала вона. — „Час любити і час ремствувати“[40]. — Вона поклала руку на живіт, зосередившись на ембріоні. — Я виношую доньку Атрідів, яку мені наказано було народити, але Превелебна Матір помилилася: донька не врятувала б мого Лето. Це дитя — лише життя, що рветься до майбутнього крізь смерть. Я зачала її, керуючись інстинктом, а не покорою».
— Перевір іще раз комунімерний приймач, — сказав Пол.
«Мозок продовжує працювати, байдуже, що ми робимо, аби завадити йому», — подумала вона.
Джессіка відшукала крихітний приймач, який залишив Айдаго, і ввімкнула його. Зелений вогник загорівся на
