Дюна - Френк Херберт
— А як щодо жінки й хлопчика, Пітере? — запитав Барон. — Досі нічого не чути?
Пітер облизнув губи.
— Ти мав щось чути! — вибухнув Барон. — Що?
Пітер зиркнув на капітана гвардії, а потім знову на Барона.
— Людей, яких відрядили виконувати завдання, мілорде… їх… емм… знайшли.
— То що, вони відзвітували про успішне виконання завдання?
— Вони мертві, мілорде.
— Звісно, мертві! Мене цікавить…
— Вони були мертвими, коли їх знайшли, мілорде.
Обличчя Барона зблідло.
— А жінка й хлопчик?
— Жодного сліду, мілорде. Але там побував хробак. Він з’явився, коли ми оглядали місце події. Можливо, все, як ми й сподівалися — нещасний випадок. Імовірно…
— Ми не покладаємося на ймовірності, Пітере. А як щодо зниклого ’топтера? Чи підказує це щось моєму ментатові?
— Хтось із людей Герцога, вочевидь, утік на ньому, мілорде. Убив пілота й утік.
— Хто з людей Герцога?
— Убивство було чистим і тихим, мілорде. Можливо, Хават або Галлек. Чи може, Айдаго. Або хтось із найвищого командування.
— Імовірності, — пробурмотів Барон. Він глянув на накачану наркотиками постать Герцога, що похитувалася перед ним.
— Ситуація під контролем, мілорде, — зауважив Пітер.
— Ні, не під контролем! Де той дурний планетолог? Куди подівся Кайнс?
— У нас є ідея, де він може бути, і за ним уже послали.
— Щось мені не подобається, як цей слуга Імператора нам допомагає, — пробурмотів Барон.
Слова долинали крізь пухову ковдру, але деякі з них сягали свідомості Лето. Ні знаку жінки й хлопчика. Пол і Джессіка втекли. А доля Хавата, Галлека й Айдаго досі була невідомою. Лишалися крихти надії.
— А де перстень із герцогською печаткою? — запитав Барон. — На пальці його нема.
— Сардаукари сказали, що, коли вони забрали Атріда, персня не було, мілорде, — відповів капітан гвардії.
— Ти надто швидко вбив лікаря, — зауважив Барон. — Твій прорахунок. Ти мав попередити мене, Пітере. Ти поквапився, а це може нашкодити нашій справі. — Харконнен насупився. — Імовірності!
Думка синусоїдальною хвилею звивалася у свідомості Лето: «Пол і Джессіка втекли!» У його пам’яті зринуло ще дещо: угода. Він майже згадав її.
«Зуб!»
Частину вже пригадав: капсула з отруєним газом, уживлена у фальшивий зуб.
Хтось казав йому пам’ятати про зуб. Зуб був у роті. Герцог відчував його обриси язиком. Зробити треба тільки одне — різко розкусити.
«Не зараз!»
Той хтось наказав йому зачекати, доки Барон не опиниться поруч. Хто сказав йому це? Пригадати не вдавалося.
— Чи довго він іще лишатиметься в такому стані? — запитав Барон.
— Може, з годину, мілорде.
— Може, — пробурмотів Барон, повертаючись до зчорнілого нічного вікна. — Я голодний.
«Ось той розпливчастий сірий силует — Барон», — подумав Лето. Силует хитався туди-сюди, пританцьовуючи кімнатою. І кімната то збільшувалася, то стискалася, то ставала яскравішою, то темнішала. Вона поринала в темряву, а потім заливалася світлом.
Час для Герцога обернувся на послідовність шарів. Він плив крізь них. «Я маю зачекати».
А ще там був стіл. Лето доволі чітко бачив стіл. І велетенського, товстезного чоловіка по той бік столу, перед яким лежали рештки їжі. Лето збагнув, що сидить на стільці навпроти товстуна, відчув кайдани й паски, що втримували його зболіле тіло на стільці. Герцог усвідомлював, що час минає, але не міг відстежити його плин.
— Гадаю, він приходить до тями, Бароне.
Шовковистий голос: Пітер.
— Я бачу, Пітере.
Гуркотливий бас: Барон.
Лето відчув, як світ навколо нього набирає чіткості. Стілець під ним став твердим, а пута запекли.
Тепер Лето чітко бачив Барона. Він дивився на рухи ворожих рук: Барон постійно до чогось торкався: до краю тарілки, до ручки ложки; проводив пальцем по складці на щоці.
Лето зачаровано спостерігав за тими порухами.
— Ви чуєте мене, Герцогу Лето, — мовив Барон. — Я знаю, що чуєте. Нам би хотілося знати, де можна знайти вашу наложницю і дитинча, яке ви з нею прижили.
Лето жодним чином себе не видав, але Баронові слова пройняли його хвилею спокою. «Отже, це правда: Пол і Джессіка не в них».
— Ми тут не в ігри граємося, — прогримів Барон. — Ви мали б здогадатися.
Товстун нахилився до Лето, розглядаючи обличчя полоненого. Баронові дуже муляло, що він не може поквитатися з ним сам на сам, без свідків. Те, що інші бачать справді королівську гідність у такій скруті, може викликати небажаний інтерес.
Лето відчував, як до нього повертається сила. Зараз спогади про фальшивий зуб вимальовувалися так чітко, ніби шпиль на рівнинному краєвиді. У його зуб уживлено капсулу з отруйним газом, що за формою нагадує нерв. Герцог пригадав, хто вставив цю смертельну зброю йому в рот.
«Юе».
Затьмарений наркотиками спогад про те, як повз нього протягнули мертве тіло, серпанком огортав свідомість Лето. Він знав: то був Юе.
— Ви чуєте галас, Герцогу Лето? — запитав Барон.
Лето збагнув, що чує жаский стогін людини, що захлинається власним болем.
— Ми схопили одного з ваших солдатів, переодягненого у фримена, — сказав Барон. — Ми дуже швидко розгадали маскування: самі розумієте, очі. Він наполягає, що його відрядили шпигувати за фрименами. Я трохи пожив на цій планеті, любий кусене. Ніхто не шпигує за тими пустельними покидьками в лахмітті. Скажіть, ви купили їхню допомогу? Ви відправили до них жінку та сина?
Лето відчув, як його серце стискає страх. «Якщо Юе спровадив їх до пустельного люду… Пола та Джессіку шукатимуть, доки не знайдуть».
— Ну жвавіше, відповідайте, — підбадьорював Барон. — Бо ж часу зовсім не багато, а біль — на відстані руки. Не доводьте до цього, мій любий Герцогу. — Барон поглянув на Пітера, який стояв біля Герцогового плеча. — У Пітера нема із собою всього арсеналу засобів, але я певен: він здатен імпровізувати.
— Імпровізація часом є найкращим рішенням, Бароне.
«Шовковистий, улесливий голос!» Лето чув його над вухом.
— У вас був запасний план, — вів далі Барон. — Куди ж ви відправили хлопця та жінку? — Харконнен зиркнув на руку Лето. — Бракує вашого персня. Він у хлопчика?
Барон підвів погляд, зазираючи Герцогові у вічі.
— Мовчите, — скрушно відказав Барон. — Невже ви змусите мене робити те, чого мені не хотілося б? Пітер удасться до простих, дієвих засобів. Я згоден, часом вони найефективніші, але не зовсім добре те, що мушу вас таким речам піддати.
— Розпечена олія на спину чи, може, на повіки, — сказав Пітер. — Або ж на інші частини тіла. Це особливо ефективно, коли жертва не знає, куди олія крапне потім. Надійний метод.
