Дюна - Френк Херберт

Вона зайшлася слізьми.

Пол чув горе матері, але в собі відчував порожнечу. «Я не страждаю, — подумав він. — Чому? Чому?» Нездатність тужити видавалася йому величезним бичем.

«Час шукати, і час втрачати, — подумки процитувала Джессіка О. К. Біблію. — Час зберігати, і час кидати; час любити, і час ненавидіти; час війні, і час миру»[44].

Свідомість Пола й надалі вираховувала все з крижаною логікою. Він бачив різні шляхи для них на ворожій планеті. Позбавлений навіть затишної поволоки сну, він зосередився на пророчому знанні, що скидалося на прораховування варіантів можливого майбутнього, огорнутих серпанком таємниці — неначе його мозок занурився в якийсь позачасовий простір, де торкається вітрів майбутнього.

Зненацька, немов відшукавши необхідний ключ, мозок Пола схопився за якусь зачіпку в розумінні. Він відчув, як видерся на новий рівень і, тримаючись за ненадійну опору, роззирнувся довкола. Здавалося, неначе він існує в кулі з можливостями, що розходилися в усі напрямки… і все ж таки відчуття було тільки приблизним.

Пол пригадав, як бачив колись газову хустинку, що майоріла на вітрі, і тепер відчув, що сприймає майбутнє крізь якусь хвилясту й нетривку запону, схожу на звіяну вітром хустинку.

Він бачив людей.

Відчував жар і холод від незліченних імовірностей.

Знав імена й назви місць, переживав безмір емоцій, отримував інформацію сили-силенної недосліджених джерел. Часу вистачало, щоб доторкнутися, перевірити й спробувати, але бракувало, щоб надати чітких обрисів.

Це все було спектром імовірностей від найвіддаленішого минулого до найвіддаленішого майбутнього, від найімовірнішого до найнеймовірнішого. Міріади разів він бачив власну смерть, нові планети, нові культури.

Люди.

Люди.

Вони йшли такими роями, що навіть перелічити неможливо — і все ж таки його мозок реєстрував кожного.

Трапився навіть Лоцман Гільдії.

За ним — думка: «Гільдія — ось один із можливих шляхів для нас, там би мою дивність сприйняли як звичну річ високої цінності, та ще й постійно постачали б такі необхідні тепер прянощі».

Але сама ідея про життя, проведене в мандрах свідомості крізь варіанти можливого майбутнього за кермом космічного корабля вжахнула його. Однак це вихід. Натрапивши на варіант майбутнього з Лоцманами Гільдії, Пол визнав власну дивність.

«У мене інший тип зору. Я бачу інакші простори: доступні шляхи».

Це усвідомлення принесло водночас заспокоєння і тривогу — стільки стежин випадали з поля зору.

Миттєво охопивши Пола, відчуття так само швидко полишило його — і він збагнув, що весь попередній досвід тривав не більше ніж одне серцебиття.

І все ж таки його власна свідомість перевернулася, переживши болюче осяяння. Він роззирнувся навколо себе. Ніч досі ховала в скелястому куточку диститент. Ридання матері досі торкалися його слуху.

Як і відсутність власного горя, яку він гостро відчував… порожнеча, відділена від мозку, який не спинявся ні на мить — опрацьовував дані, прораховував їх і пропонував відповіді, як вправний ментат.

І тоді Пол збагнув, що накопичив так багато даних, що ледве який мозок раніше міг осягнути. Але від цього внутрішня порожнеча не затягнулася. Юнак знав: щось має розбитися — неначе в ньому цокала заведена бомба. Вона йшла своїм ходом, незалежно від Полових бажань. Мозок реєстрував найдрібніші відтінки навколишнього світу: крихітну зміну рівня вологи, незначне падіння температури, пересування комахи дахом диститенту, врочисте наближення світанку в осяяному зорями небі, смугу якого він бачив крізь прозору стінку намету.

Та порожнеча була нездоланною. І байдуже, як саме встановлено вибуховий механізм. Пол озирнувся на власне минуле й віднайшов мить, коли саме його було запущено: навчання, відточення здібностей, тиск вишуканих дисциплін, навіть знайомство з О. К. Біблією в критичну мить… і, зрештою, суттєве передозування прянощами. А ще він міг поглянути вперед — у найстрашнішому напрямку — і побачити, до чого все приведе.

«Я чудовисько! — подумав він. — Почвара!»

— Ні, — сказав Пол. А тоді: — Ні. Ні! НІ!

Отямившись, він збагнув, що гамселить кулаками підлогу диститенту. (Якась безжальна частина його єства записувала це як цікаві емоційні дані, щоб додати їх до розрахунків).

— Поле!

Матір була поруч, тримала його за руки. Сіра пляма її обличчя вдивлялася в нього.

— Поле, що трапилося?

— Ти! — мовив він.

— Я тут, Поле, — сказала вона. — Усе добре.

— Що ти зробила зі мною? — запитав юнак.

У спалаху розуміння вона раптом збагнула корені питання, але відповіла:

— Я народила тебе.

Інстинктивно, спираючись на внутрішнє знання, вона усвідомила, що це була єдина правильна відповідь, щоб заспокоїти його. Юнак відчув обійми материних рук, зосередився на нечітких обрисах її обличчя (деякі генетичні риси сприймалися інакше у світлі нової для його свідомості інформації: підказки додано до інших даних, і в результаті — готова відповідь).

— Відпусти мене, — мовив він.

Почувши в голосі сина метал, Джессіка підкорилася.

— Ти не скажеш мені, що трапилося, Поле?

— Чи знала ти, що робиш, коли навчала мене? — запитав він.

«Дитинність зникла з його голосу», — подумала вона й відповіла:

— Я сподівалася на те, про що мріють усі батьки — що ти будеш… кращим, іншим.

— Іншим?

Почувши гіркоту в його голосі, вона мовила:

— Поле, я…

— Ти не хотіла сина! — гукнув він. — Ти хотіла Квізаца Хадераха! Хотіла Бене Ґессерит у чоловічій подобі!

Вона відсахнулася від гіркоти його голосу.

— Але Поле…

— Чи радилася ти коли-небудь із батьком щодо цього?

Вона тихо відповіла, страждаючи від свіжої рани:

— Ким би ти не був, Поле, від батька ти успадкував стільки, скільки й від мене.

— Але ж не в навчанні, — відказав він. — Усе те, що… розбудило… сплячого.

— Сплячого?

— Усе тут, — він торкнувся рукою голови, потім — грудей. — У мені. Стає сильнішим, сильнішим, сильнішим…

— Поле!

Джессіка почула істеричні нотки в голосі сина.

— Послухай мене, — сказав він. — Ти хотіла, щоб Превелебна Матір почула про мої сни: тож слухай замість неї. У мене щойно було видіння. Знаєш чому?

— Ти маєш заспокоїтися, — сказала вона. — Якщо є…

— Прянощі, — закінчив він замість неї. — Вони всюди — у повітрі, землі, їжі. Геріатричні прянощі. Подібні до трунку Правдомовиці. Це отрута!

Вона заклякла.

Пол стишив голос і повторив:

— Отрута. Така тендітна, підступна… незворотна. Вона навіть не вб’є тебе, якщо ти не припинятимеш її вживати. Ми не можемо полишити Арракіс, не забравши частину його із собою.

Жахна близькість його голосу не лишала місця запереченням.

— Ти й прянощі, — сказав Пол. — Прянощі змінюють усіх, хто надуживає