Дюна - Френк Херберт
— … відступити і перегрупуватися біля гірського хребта. Федор повідомив, що в Карфазі ніхто не вижив, а Банк Гільдії — пограбовано.
«Карфаг! — промайнуло в голові Джессіки. — Це ж харконненівське гніздо».
— Тут сардаукари, — вів далі голос. — Стережіться сардаукарів у формі Атрідів. Вони…
Динамік заревів, а тоді змовк.
— Спробуй на інших частотах, — сказав Пол.
— Ти усвідомлюєш, що це означає? — запитала Джессіка.
— Я чекав на таке. Вони хочуть, аби Гільдія звинуватила нас у знищенні її банку. Якщо Гільдія проти нас, ми прикуті до Арракіса. Спробуй інші частоти.
Вона зважила синові слова: «Я чекав на таке». Що ж із ним трапилося? Джессіка повільно повернулася до приймача. Перемикаючи частоти, вони натрапляли на уривки битви, крізь гамір якої окремі голоси вигукували бойовою мовою Атрідів: «…відступаємо…», «…спробуйте перегрупуватися біля…», «…закриті в печері…»
І неможливо було помилитися щодо переможного збудження, яке долинало з харконненівської абракадабри на інших частотах. Гострі накази, бойові звіти. Джессіці було недостатньо цього, щоб зрозуміти й проаналізувати мову, але тон пояснював усе.
Харконнени перемогли.
Пол потрусив рюкзак біля себе й почув, як там булькнули два літри води. Він глибоко вдихнув і поглянув крізь прозорий край диститенту на скелі, викарбувані на тлі зоряного неба. Його лівиця намацала замикальну печатку входу в намет.
— Скоро світанок, — сказав він. — Ще день ми можемо почекати на Айдаго, але наступної ночі — ні. У пустелі потрібно мандрувати вночі й відпочивати в затінку протягом дня.
Завчені знання самі зринули у свідомості Джессіки: «У пустелі людині без дистикоста навіть у затінку потрібно п’ять літрів води на день, щоб підтримувати вагу тіла». Вона відчула, як еластична тканина дистикоста огорнула її тіло, і міркувала, наскільки ж їхні життя залежать від цього одягу.
— Якщо ми підемо звідси, Айдаго не зможе нас відшукати, — заперечила вона.
— Є способи розв’язати язика будь-кому, — відказав Пол. — Якщо Айдаго не повернеться до світанку, необхідно буде обміркувати можливість того, що його спіймали. Як гадаєш, чи довго він зможе мовчати?
Це питання не потребувало відповіді, тож вона мовчки сіла.
Пол розпечатав рюкзак і витягнув крихітну мікроінструкцію зі світлосмугою та лупою. Зелені та помаранчеві літери зринали перед ним зі сторінок: «літротари, диститент, енергетичні капсули, рекатетери, піскошноркель, бінокль, ремпакет для дистикоста, пістолет-барадай, низькодольна схема, фільтраційні корки, паракомпас, гаки творця, фримпакет, вогненний стовп…»
Стільки різних речей для виживання в пустелі.
Потім він поклав інструкцію біля себе на підлозі намету.
— Куди ми гіпотетично могли б піти? — запитала Джессіка.
— Батько говорив про силу пустелі, — сказав Пол. — Харконнени не здатні керувати планетою без неї. Вони ніколи насправді й не керували цією планетою, та й ніколи не будуть. Навіть із десятьма тисячами легіонів сардаукарів.
— Поле, ти ж не думаєш, що…
— Усі докази перед нами, — відказав юнак. — Просто тут, у цьому наметі. Сам намет, рюкзак і його вміст, дистикости. Ми знаємо, що Гільдія хоче надмірну ціну за погодні супутники. Знаємо, що…
— До чого тут погодні супутники? — запитала вона. — Можливо, вони не могли… — вона замовкла.
Пол відчував, як надуважність його мозку сканує її реакції, прораховує найдрібніші деталі.
— Тепер ти розумієш, — сказав він. — Супутники стежать за поверхнею планети. Отже, у глибині пустелі є щось таке, що потрібно сховати від сторонніх очей.
— Гадаєш, сама Гільдія контролює планету?
Яка ж вона повільна.
— Ні! — відказав Пол. — Фримени! Вони платять Гільдії за збереження приватності і платять тією монетою, яка доступна будь-кому, хто має силу пустелі — прянощами. Це більше ніж просто здогад — чіткий розрахунок. Можеш мені довіряти.
— Поле, — мовила Джессіка, — ти ще не ментат; ти не можеш знати напевне…
— Я й ніколи не стану ментатом, — відрізав юнак. — Я дещо інше… почвара.
— Поле! Як ти можеш казати такі…
— Облиш мене!
Юнак відвернувся від матері й тепер вдивлявся в ніч. «Чому ж я не здатен тужити?» — запитував він себе. Кожна фібра його єства жадала такої втіхи, але туга довіку тепер недосяжна для нього.
Джессіка ще ніколи не чула такого болю в синовому голосі. Вона хотіла простягнути до нього руку, обійняти, заспокоїти, допомогти, але відчула, що не зможе нічого зробити. Він мав самостійно розв’язати цю проблему.
Жінці впала в око світлосмуга інструкції до фримпакета, що лежала між ними на підлозі намету. Вона підняла її і прочитала на обкладинці: «Посібник „Дружня пустеля“. Це місце повниться життям. Тут аят[41] і бурган Життя. Віруй, і Аль-Лят[42] ніколи не спалить тебе».
«Це схоже на Книгу Азхар[43], — подумала вона, пригадуючи вивчення Великих Таємниць. — Невже Релігійний Маніпулятор побував і на Арракісі?»
Пол витягнув із рюкзака паракомпас і, поклавши його на місце, мовив:
— Подумай про всі ці фрименські механізми особливого призначення. Вони демонструють незрівнянну вигадливість. Визнай це. Культура, що створила ці речі, містить глибини, про які ніхто навіть не підозрював.
Джессіка, досі схвильована різкістю його голосу, завагалася й повернулася до книги, розглядаючи ілюстрацію одного із сузір’їв арракійського неба: «Муад’Діб: Миша». Вона зауважила, що хвіст указував на північ.
Крізь морок намету Пол дивився на тьмяні обриси материних рухів у сяйві світлосмуги інструкції. «Ось і настав час виконати батькове бажання, — подумав він. — Мушу передати його повідомлення зараз, доки вона ще має час для горя. Пізніше туга шкодитиме нам». Його самого шокувала точність логічних розрахунків.
— Мамо, — мовив він.
— Так?
Джессіка відчула зміну в його голосі — і кров схолола в неї в жилах. Ще ніколи вона не чула такого жорсткого контролю.
— Мій батько помер, — сказав Пол.
Вона занурилася в себе, додаючи факт до факту — так учили оцінювати дані в Бене-Ґессерит — і відчула жахну втрату.
Джессіка кивнула, не здатна вимовити ні слова.
— Якось батько довірив мені, — сказав Пол, — передати тобі повідомлення, якщо з ним щось трапиться. Він боявся, ніби ти повіриш, що він міг сумніватися в тобі.
«Марна підозра», — промайнуло в неї в голові.
— Він хотів, щоб ти знала, що він ніколи не підозрював тебе, — Пол пояснив усю суть вигадливого маневру й додав: — Батько хотів, щоб ти знала: він завжди беззастережно довіряв тобі, завжди кохав і беріг тебе. Він сказав, що радше засумнівався б у собі самому і шкодував лише про одне — що так і не зробив тебе своєю Герцогинею.
Витерши сльози, які текли по щоках, вона подумала: «Яка безглузда втрата тілесної води!» Але Джессіка
