Дюна - Френк Херберт
Вибухова артилерія.
Гармати гуркотіли біля печер, куди відступили воїни Герцога для останнього бою. Віддалене помаранчеве полум’я, лавина каменів і пилу в коротких спалахах — і вже люди Герцога приречені на голодну смерть, піймані, наче тварини в норах.
До Барона долинало далеке гупання — барабанний бій, що відчувався крізь металеву обшивку корабля: гуп… гуп. А тоді: ГУП-гуп!
«Ну хто б подумав про відродження артилерії у дні силових щитів? — Від цієї думки Барон гмикнув. — Передбачувано, що люди Герцога побігли до печер. А Імператор оцінить, як розумно я зберіг життя наших із ним об’єднаних сил».
Він підправив одну з маленьких силових підвісок, що захищала товсте тіло від сили тяжіння. Осміх розтягнув його рот аж до обвислих щік.
«Шкода втрачати таких солдатів, як люди Герцога, — подумав він і посміхнувся ще ширше, підсміюючись із самого себе. — Але жаль має бути жорстоким!» Він кивнув. Поразка за визначенням передбачає безповоротні втрати. А людині, здатній ухвалювати правильні рішення, весь усесвіт упаде до ніг. Боязких кроликів потрібно відшукати й загнати в нори. Як же ще їх контролювати й розводити? Він уявив своїх солдатів бджолами, що спрямовують кроликів. І подумав: «Бринить медово день, коли багато бджіл на тебе роблять».
За ним прочинилися двері. Перш ніж обернутися, Барон роздивився відображення в затемненому ніччю склі ілюмінатора.
Пітер де Вріс зайшов до кімнати в супроводі Уманна Куду, капітана особистої гвардії Барона. За дверима метушилися люди, виднілися овечі морди вартових — вони завжди намагалися здаватися тупими в його присутності.
Барон обернувся.
Пітер пальцем торкнувся чуба в глузливому вітанні.
— Добрі новини, мілорде. Сардаукари привели Герцога.
— Звісно, привели, — прогуркотів Барон.
Він розглядав похмуру, підступну маску женоподібного обличчя Пітера. Й очі — затінені щілини найглибшої сині.
«Скоро доведеться позбутися його, — подумав Барон. — Він майже вичерпав свою корисність, дійшов до миті, коли стане для мене загрозою. Однак спершу потрібно, щоб люди Арракіса зненавиділи його. Ну а тоді вони приймуть мого любого Фейда-Рауту як спасителя».
Тепер Барон зосередився на капітанові гвардії — Уммані Куду: гостра, як лезо, лінія щелеп, схоже на носок чобота підборіддя — цьому чоловікові варто довіряти, адже його вади добре відомі.
— Перш за все, де зрадник, який видав мені Герцога? — запитав Барон. — Він має отримати свою нагороду.
Пітер повернувся на одному носку й кивнув охоронцям, які чекали ззовні.
Трохи метушні в темряві — і Юе зайшов усередину. Його рухи були стриманими й слабкими. Вуса звисали над багряними губами. І тільки старі очі сяяли життям. Юе ступив три кроки й спинився, послухавшись Пітерового наказу, а тоді стояв і дивився на Барона через простір кімнати.
— А-а-а, лікарю Юе.
— Мілорде Харконнене.
— Я чув, що ви подарували нам Герцога.
— Моя частина угоди, мілорде.
Барон перевів погляд на Пітера.
Той кивнув.
Тоді Барон знову поглянув на Юе.
— Отже, дотримуємося букви угоди? А я… — він виплюнув слова: — А що мав зробити я навзаєм?
— Ви чудово пам’ятаєте, мілорде Харконнене.
Тепер Юе замислився, прислухаючись до дзвінкої тиші годинника у своїй голові. Він читав у поведінці Барона ледь помітні знаки. Ванна вже померла — пішла на той світ, і вони нічого більше їй не зроблять. Інакше, вони б досі мали вплив на слабкого лікаря. Поведінка ж Барона свідчила, що впливу більше нема. Усе скінчено.
— Правда? — запитав Барон.
— Ви пообіцяли звільнити мою Ванну від страждань.
Барон кивнув.
— О так, тепер пригадую. Саме так. Я обіцяв. Саме так ми змогли обійти імперське кондиціонування. Ви не могли дивитися, як корчиться ваша Бене-Ґессеритська відьма у Пітерових посилювачах болю. Звісно, барон Владімір Харконнен завжди дотримує свого слова. Я пообіцяв звільнити її від страждань і дозволити вам возз’єднатися з нею. Нехай буде так. — Він махнув рукою Пітерові.
Сині очі Пітера враз заскляніли. Його рухи стали плавними й котячими. Ніж у його руці зблиснув, наче кіготь, коли ментат устромив лезо в спину Юе.
Старий закляк, не відводячи погляду від Барона.
— Тож возз’єднайся з нею! — вигукнув Барон.
Юе стояв, хитаючись. Його губи ворушилися з неймовірною чіткістю, а голос лунав у на диво вивіреному ритмі:
— Ви… гадаєте… що… пере… перемогли… мене. Ви… гадаєте… я… не… знав… що… купив… для… моєї… Ванни.
Він упав. Не зігнувся й не ослабнув. Звалився, наче дерево.
— Тож возз’єднайся з нею, — повторив Барон. Але його слова видалися лишень слабкою луною.
Юе сповнив Харконнена передчуттям біди. Барон зосередився на Пітері. Дивився, як ментат витирає лезо шматком матерії, як м’яке вдоволення сяє в синіх очах.
«То ось як він убиває власноруч, — подумав Барон. — Це корисно знати».
— Він видав нам Герцога? — запитав Барон.
— Звісно, мілорде, — відказав Пітер.
— Так приведіть його!
Пітер кинув погляд на капітана гвардії, який негайно пішов виконувати наказ.
Барон опустив погляд на Юе. Судячи з того, як він упав, можна запідозрити, що в ньому деревина замість кісток.
— Ніколи не міг змусити себе довіряти зрадникам, — сказав Барон. — Навіть тим, кого зрадниками зробив я сам.
Він поглянув крізь затемнений ніччю ілюмінатор. Барон знав, що ця чорна непорушність належить йому. Біля печер, край Оборонної Стіни, більше не лунали артилерійські залпи. Пастки-нори надійно запечатано. Враз мозок Барона збагнув, що нема нічого прекраснішого за абсолютну порожнечу чорноти. Хіба що біле на чорному. Сріблясто-біле на чорному. Біле, як порцеляна.
Але непевність не полишала його.
Що мав на увазі той старий дурень лікар? Звісно, він мав здогадатися, що чекає на нього наприкінці. Але він щось говорив про поразку: «Ви гадаєте, що перемогли мене».
Що він мав на увазі?
Герцог Лето Атрід пройшов крізь двері. Його руки скували ланцюгами, а на орлиному обличчі виднілися брудні смуги. Мундир порвався там, де з нього зривали емблему. Тканина звисала клаптями на поясі, звідки вирвали щит, не розстебнувши паски на мундирі. Погляд Герцогових очей був гарячковим і потьмянілим.
— Чудо-о-ово, — мовив Барон. Він завагався, глибоко вдихнувши. Він знав, що говорив надто гучно. І від того давно сподівана мить утратила частину свої знади.
Нехай той чортів лікар буде навіки проклятий!
— Здається мені, нашого доброго Герцога обпоїли, — сказав Пітер. — Он як Юе піймав його для нас. — Пітер повернувся до Герцога. — Вас напоїли, любий Герцогу?
Голос долинав звідкись здалеку. Лето відчував пута, біль у м’язах, потріскані губи й
