Дюна - Френк Херберт

— Бене Ґессерит зовсім не високородні, — зауважив пілот.

— Але вони всі видаються такими величними.

«Отже, він чітко бачить мене», — подумала Джессіка. Вона підтягнула зв’язані ноги до сидіння, скрутившись у спокусливий клубочок, і глянула на пошрамованого.

— А вона і справді нічогенька, — Кайнет облизнув губи. — Кажу тобі, марнотратство.

— Ти думаєш про те, про що і я? — запитав пілот.

— Хто про те дізнається? — запитав вартовий. — Потім… — Він знизав плечима. — Я просто ніколи не був зі шляхетними. І такого шансу може більше ніколи не бути.

— Ти простягаєш руки до моєї матері… — загарчав Пол і зиркнув на Пошрамованого.

— Гей! — засміявся пілот. — Щеня загавкало. От тільки не покусає.

А Джессіка подумала: «Пол надто підвищив голос. Хоча це може спрацювати».

Вони летіли в тиші.

«Ці дурні, — думала Джессіка, розглядаючи охоронців і пригадуючи слова Барона. — Їх же вб’ють, щойно вони відзвітують про успішно виконану місію. Харконненам не потрібні свідки».

’Топтер перелетів над південним краєм Оборонної Стіни, і Джессіка побачила, як під ними простягається затінений місяцем обшир піску.

— Це має бути достатньо далеко, — сказав пілот. — Зрадник радив кинути їх на пісок будь-де неподалік Оборонної Стіни.

Він повів апарат у напрямку дюн довгим повільним спуском і посадив його на піщану поверхню.

Джессіка побачила, як Пол почав виконувати ритмічні дихальні вправи для заспокоєння. Він заплющив очі, а тоді розплющив їх. Джессіка дивилася, не здатна йому допомогти. «Він іще не освоїв Голос достатньо добре, і якщо він помилиться…»

М’яко нахилившись, ’топтер торкнувся до піску, і Джессіка, озирнувшись на північ через Оборонну Стіну, побачила тінь крил, що потрапила в поле її зору.

«Хто стежить за нами! — подумала вона. — Хто? — а тоді: — Ті, кому Барон наказав наглядати за цими двома. А за наглядачами летять й інші наглядачі».

Чиґо вимкнув обертові крила. Усе заполонила тиша.

Джессіка повернула голову. У вікні позаду Пошрамованого вона бачила тьмяне сяйво місяця на своєму сході, матові виступи скель, що здіймалися в пустелі. Хвилі піску розтікалися врізнобіч від ’топтера.

Пол прочистив горло.

Пілот мовив:

— Зараз, Кайнете?

— Я не знаю, Чиґо.

Чиґо обернувся і мовив:

— Ох, ти тільки поглянь. — Він простягнув руку до спідниці Джессіки.

— Витягни кляп, — наказав Пол.

Джессіка відчула, як слова прокотилися повітрям. Тон і тембр були чудовими — наказовими й дуже гострими. Краще було обрати трішки нижчу тональність, але й ця ідеально збігалася з чоловіковим спектром.

Чиґо підняв руку до рота Джессіки й потягнув за вузлик на кляпі.

— Припини негайно! — наказав Кайнет.

— Ох, стули пельку, — відказав Чиґо. — У неї зв’язані руки.

Він послабив вузол і пута впали. Він розглядав Джессіку з блиском в очах.

Кайнет поклав руку пілотові на плече.

— Слухай, Чиґо, не треба…

Джессіка повернула голову й виплюнула кляп. Вона заговорила низьким чуттєвим голосом:

— Джентльмени! Не треба битися за мене. — У той же час, вона вигнулася до Кайнета.

Вона бачила, як між ними наростала напруга, й знала, що цієї миті вони переконані: за неї необхідно битися. Іншої причини для сварки й не потрібно. Подумки вони вже почали бій.

Вона високо підняла голову у світлі панелі приладів, щоб Кайнет міг читати по губах, і мовила:

— Вам не треба сваритися.

Вони відсунулися, люто зиркаючи одне на одного.

— Хіба хоча б одна жінка варта того, щоб битися за неї? — запитала вона.

Промовляючи ці слова — та й просто перебуваючи там, — вона видавалася безкінечно вартою змагання.

Пол міцно стиснув губи, примусивши себе мовчати. У нього був тільки один шанс успішно використати Голос. Тепер усе залежало від матері, досвід якої був значно більшим, ніж його власний.

— Так, — мовив Пошрамований. — Нема потреби битися за…

Він простягнув руки до шиї пілота. Його удар напоровся на металевий блиск, що перехопив руку Кайнета, а тоді, в одному пориві, врізався йому в груди.

Пошрамований застогнав і впав, ударившись об дверцята.

— Він думав, що я такий дурний, що не знаю цього трюку, — сказав Чиґо. Він забрав руку, витягнувши ножа, що виблискував у місячному сяйві.

— А тепер — щеня, — сказав він і нахилився до Пола.

— Не потрібно цього, — пробурмотіла Джессіка.

Чиґо завагався.

— Хіба б ти не хотів, щоб я добровільно робила все? — запитала Джессіка. — Дай хлопчикові шанс. — Її губи викривив сумний осміх. — Малесенький шанс, який у нього буде там, у пустелі. Дай йому це й… — вона посміхнулася. — Ти отримаєш чудову нагороду.

Чиґо зиркнув ліворуч і праворуч, а тоді повернувся до Джессіки.

— Я чув, що може трапитися з людиною в пустелі. Ніж для хлопця — справжнє милосердя.

— Невже я так багато прошу? — благала Джессіка.

— Ти намагаєшся мене надурити, — пробурмотів Чиґо.

— Я не хочу бачити, як помирає мій син, — сказала Джессіка. — Хіба це обман?

Чиґо відійшов назад штовхнув ліктем дверний засув. Він схопив Пола, протягнув його через сидіння й наполовину виставив із дверей, занісши над ним ножа.

— Що зробиш ти, щеня, якщо я переріжу мотузки?

— Він негайно піде геть до он тих скель, — відповіла за нього Джессіка.

— Ти зробиш це, щеня? — запитав Чиґо.

Голос Пола пролунав достатньо похмуро:

— Так.

Ніж опустився і розрізав пута на ногах. Пол відчув, як охоронець схопив його за спину, щоб викинути на пісок. Юнак вдав, ніби похитнувся і вдарився об дверний отвір, повернувся, наче щоб утриматися, а тоді враз викинув уперед праву ногу.

Він спрямував палець ноги з усією точністю, яка вартувала довгих років тренувань, неначе вся його підготовка велася для цієї миті. Фактично кожен м’яз його тіла долучився до удару. Кінчик пальця вдарив Чиґо по м’якій частині живота, якраз під грудьми, із шаленою силою пробив печінку й пройшов крізь діафрагму, розбиваючи правий шлуночок серця охоронця.

Булькотливо скрикнувши, той полетів назад через сидіння. Оскільки Пол досі не міг скористатися зв’язаними руками, то продовжив вільне падіння на пісок. Він приземлився з перевертом, і, зібравши сили, став на ноги. Хлопець заскочив назад у кабіну, знайшов ножа й тримав його в зубах, доки матір перепилювала свої пута. Тоді вона взяла лезо й звільнила йому руки.

— Я б могла впоратися з ним, — сказала вона. — Йому все одно довелося б розрізати мені пута. Це був дурний ризик.

— Я побачив можливість і скористався нею, — відповів юнак.

Вона почула нотки суворого контролю в його голосі й мовила:

— На стелі кабіни надряпано родовий знак Юе.

Він поглянув угору й побачив вигнутий вензель.

— Виходьмо, обдивімося апарат, — сказала вона. — Під кріслом пілота якийсь згорток. Я відчула його, щойно ми опинилися