Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Сокіл швиденько натяг знов шолом, загвинтив його й вийшов. Риндін не затримував його: треба було негайно розшукати Василя. Якщо він при падінні розбив собі хоча б одне скло в шоломі, — це загрожувало йому смертю після двадцятихвилинного перебування в повітрі Венери. Адже весь кисень з шолома виходитиме в атмосферу… Василь дихатиме вуглекислотою… задушення… асфіксія…
Старий академік сів у крісло. Він відчув неприємну слабість. Таке нагромадження небезпек… адже на Василя може нахопитися ще й потвора, яка була біля корабля… Очевидно, надалі доведеться бути дуже й дуже обережними. Проте, це буде потім, спочатку треба розшукати юнака. Справа в тому, щоб знайти його. Де він?..
А Сокіл, ледве відійшовши від ракети, вже почув вигуки Гуро:
— Василю! Де ти? Відгукнися!..
Ці звуки існували лише для трьох: самого Гуро, Сокола і Василя. Жодна істота, крім них, не могла б почути нічого. Самі звуки залишалися в шоломі Гуро. І тільки радіоколивання несли від Гуро свої хвилі, що їх приймали апарати Сокола й Рижка. Сокіл прислухався: якби Василь чув Гуро, він відповів би. Було б чути його голос.
Але все мовчало. Тільки вигуки Гуро та тихий шелест гілля на деревах. Та ще настирливе дзижчання міріадів комах. Тільки це й було чути в тривожній тиші, що непокоїла більше, ніж шум.
— Василю! Відгукнися!.. — лунав голос Гуро.
Орієнтуючись на цей голос, Сокіл пішов уперед, до Гуро, як йому здавалося. Але тієї ж хвилини він збагнув: адже він чує не природний голос, а радіо. Не можна орієнтуватися на нього, радіо він буде чути однаково, куди б він не звернув. Тому Сокіл вигукнув:
— Борисе! Я вийшов. Де знайти вас?
— Ось я.
З-за ближніх хащів папороті вийшов Гуро.
— Немає? — запитав майже механічно Сокіл.
— Немає, — похмуро відповів мисливець. — Будемо обшукувати всі закутки. Здається, я вже знайшов те місце, куди він упав.
— Як?
— Потолочена папороть, — коротко відповів Гуро.
Через хвилину вони оглядали невеличку ділянку, над якою нависли скелі. Ось заламана, потолочена папороть. Очевидно, саме сюди Василь упав згори. Але де ж він?
— Коли б він упав, забився і знепритомнів, то ми знайшли б його тут, — міркував Гуро. — Але його тут немає. Значить, він не знепритомнів, не забився. Він підвівся і кудись пішов. Куди?
Мисливець уважно оглядав рослини. Він посувався вперед повільно, вивчаючи кожен слід, кожну зламану рослину.
— Тут він упав… бачите, чимало поламаної папороті. Потім він підвівся і пішов…. очевидно, сюди. Звісно, сюди, ось сліди його чобіт у грузькому ґрунті. Він ішов сюди… так, ось ще зламана папороть показує його шлях… Стійте, а це що?
Гуро спинився, вражений. Не менш здивований був і Сокіл.
Сліди Василя привели їх на невеличку галявинку. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Наче великий танк пройшов тут, ламаючи все на своєму шляху. Сліди Василя зникли під ущент знівеченими рослинами, вдавленими в ґрунт.
Одна думка водночас промайнула в обох розвідачів: це був слід потвори, що нападала на корабель. Злякана, вона мчала тут, роздушуючи все. І тут же закінчувалися сліди Василя…
Сокіл з жахом дивився на цю картину суцільної руйнації. Очі Гуро повільно звужувалися, він стискав свою гвинтівку. Ах, коли б він зустрів був разом з Василем цю потвору, тоді справа напевне обернулася б інакше… А тепер… що сталося з юнаком?..
Сокіл боявся сказати те, що мучило його. Він переводив погляд з поламаних рослин на товариша, знов на рослини — і мовчав. Ця думка пригнічувала. Але ось Гуро похилив голову. Невже й він думає так? Сокіл не витримав:
— Ви думаєте, Борисе, що…
І він знову спинився. Надто страшною була ця думка, щоб її висловлювати. Але Гуро, підвівши голову, суворо і безжалісно сказав:
— Так, і в мене майнула думка про те, що потвора захопила з собою Василя й понесла його кудись. Інакше важко зрозуміти його зникнення. Коли б вона вбила його, ми знайшли б сліди, речі, принаймні. А тут немає нічого. Проте, я не вірю цьому, не хочу припускати навіть такої можливості.
— Ви гадаєте…
— Я ще нічого не можу сказати. Щоб зрозуміти все, треба поговорити з Миколою Петровичем, з’ясувати всі обставини. Ходімо, Вадиме. Не можна гаяти жодної хвилини.
Розмова з Риндіним була короткою. Микола Петрович розповів про вигляд потвори, розповів, як швидко вона тікала від корабля, перелякана вибухами, як тягла вона задню лапу, обпечену газами. Гуро похитав головою:
— Я не припускаю й думки, щоб вона могла в такому стані, вкрай перелякана, захопити з собою Василя.
— Але ж потвора, крім того, була й дуже роздратована.
— Значить, вона могла його вбити на місці. Але нести з собою… Ні, це неможливо!
— Тоді де ж він?
— Ще не знаю. Проте — ось вам факти. Ми знаємо, де він упав. Там нам не пощастило знайти ні крові, ні уламків чогось. Я старанно оглядав це місце. Більш того, Василь сам пішов звідти — ми ж бачили його сліди, Вадиме?
— Так.
— На тому місці, де його сліди зникли, теж не залишилося жодної речі. Потвора не вбила його, бо тіла його там немає. Вона навіть не вдарила його, бо там теж немає жодної речі, яку Василь міг би загубити, падаючи. Лишається ще одне…
Він на мить змовк. Риндін і Сокіл з острахом дивилися на нього.
— Ну що ж, треба завжди дивитися правді в очі. Потвора могла зжерти його. Але й це неможливо, бо, знов-таки, щось та залишилося б від нього. Значить… значить, Василь живий, десь у невідомому нам місці. Миколо Петровичу, на скільки часу вистачить йому кисню в приладі?
— Заряду оксиліту вистачає на дванадцять годин. Але…
— Що таке? —
