Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Його сірі, холодні взагалі очі цього разу дивилися на Рижка з помітною і незвичною ласкою.

— Так, Василю, це чудесна думка! — відгукнувся й Сокіл. — Обов’язково треба буде її здійснити. Сьогодні ж таки обговоримо її з Миколою Петровичем.

От тепер Василь розгубився. Він відчув, як кров заливає його обличчя, шию, заливає спину, спускається нижче, нижче… Як чудово, що крізь скляні вікна шолому це однаково непомітно!..

Вони ішли далі. Дійшовши до підніжжя скелі, на якій був установлений прапор, Гуро на хвилинку сів на скелю й озирнувся назад. Це було дивне видовище, фантастичне самим своїм змістом.

На невеличкому клаптику ґрунту, у вузькому і глибокому міжгір’ї зібралися представники різних епох розвитку живої природи разом з найудосконаленішими зразками здобутків людської техніки.

Високо вгорі тягся густий ліс, незаймані хащі юрського періоду, де вільно зростали, зеленіли й буйно квітли рослини, яких уже не бачить і ніколи не побачить живими стара Земля. На Землі вони давно-давно вже вимерли, віддали своє місце в житті іншим видам, знайомим сучасному людству. Серед тих незайманих хащів напевне ховалися дикі небачені тварини, потворні дракони, ящери, птахи. Десь там, у хащах, вони сиділи, чекаючи на ніч, чекаючи на свої майбутні жертви.

Первісні скелі спускалися від лісу сюди, ближче до яру. На них сиділи під великим червоним прапором з золотими серпом і молотом люди — троє людей у скафандрах і з зброєю в руках, готові захищатися, щоб мати змогу виконати свої завдання. Виблискувало товсте скло шоломів, матовими плямами грало світло на чорно-блискучих дулах гвинтівок.

А ще нижче, серед скель, нерухомо лежала довгаста металева сигара, міжпланетний космічний ракетний корабель аргонавтів Всесвіту, — найостанніше досягнення людського розуму, що принесло сюди, на чужу й далеку планету, перекинуло в хащі юрського періоду чотирьох представників людства, представників найкращої частини цього людства — радянського суспільства.

Араукарії, цикадеї, бенетити — і автоматична тридцятизарядна гвинтівка! Доісторичні потвори, дракони, ящери — і ракетний міжпланетний корабель! Справді, це була вдячна тема для поета!..

Всі відчували це — і ніхто не здивувався, коли Сокіл замріяно сказав:

— Яка чудова картина! Наче в фантастичній Уелсовій машині часу ми спустилися вниз, у невідомі надра земного існування життя — і тепер дивимося на те, чого ніколи не бачила жодна людина. Дикий, буйний, страшний краєвид — як він все-таки приваблює око! Хочеться дивитися, дивитися без кінця, вбираючи в себе якнайбільше, заповнюючи кожну клітинку пам’яті…

Шолом Гуро повернувся до Сокола. З хвилину мисливець придивлявся до товариша. Крізь товсте скло Гуро бачив замріяне обличчя Сокола. Геолог був лірично настроєний. І іронічний голос Гуро вплинув на нього, як душ холодної води:

— Здається, один мій знайомий ще на Землі ніяк не міг відірватися від земних краєвидів. Ледве сльози стримував. А коли я сказав йому, що, на мою думку, перед нами розгорнуться ще цікавіші краєвиди, закипів. Чи не пам’ятаєте ви такого випадку? І хто мав рацію?..

— Ну, гаразд. Мали рацію ви. Але знов-таки кажу, — непоетична у вас душа, Борисе. Душа сухаря, — відповів напівсердито Сокіл.

— Щодо душі, заперечую, — зауважив Василь. — Це стара термінологія. Факт! Душа, як кажуть, це — пара. І більш нічого. Навіть у найкращого поета.

— Тоді у Бориса це навіть не пара, а якийсь чорний дим! — вже й собі жартівливо відгукнувся Сокіл.

— Гаразд, хай буде дим, — спокійно погодився Гуро. — Але ходімо, бо нам треба роздивитися навколо. Рушаймо за мною!

Один за одним мандрівники рушили вгору між великими, мокрими ще від недавнього дощу скелями. Соковите листя папороті хрустко ламалося під ногами. Чоботи час від часу грузли в зогнилому листі, що встилало ґрунт. Гуро уважно придивлявся: йому дуже хотілося показати товаришам щось подібне до того потоку комах, який вони з Миколою Петровичем зустріли першого разу. Але, очевидно, це було і за умов Венери рідкісним видовищем. Щоправда, комах вони бачили дуже багато. Навіть зазнали нападу тих самих летючих комах, що нападали тільки в тіні і боялися світла. Проте, ці комахи водилися лише по схилах міжгір’я. Вище, ближче до рівної поверхні, їх уже не було: мабуть, тут для них було надто сухе повітря, хоч воно й було взагалі, як усюди на Венері, насичене парою, немов у оранжереї.

Тепер Гуро посувався вперед швидкими, але розміреними кроками, весь час тримаючи напоготові свою гвинтівку і уважно поглядаючи в усі боки. Він вибирав дорогу між кущами, іноді відламуючи гілля і складаючи з нього на дорозі хрести. Василь, що так само тримав гвинтівку напоготові, почув його тихий голос:

— Треба забезпечити собі можливість швидкого повернення додому, щоб не блукати потім. Я дуже радий, що нам ніщо не перешкоджає, Вадиме. Але — дивно, чому ми не бачимо нічого схожого з вашими юрськими потворами? Де вони всі поділися? Скільки я пригадую всі міркування — і ваші, і ваших товаришів-геологів, — тих тварин тут мусило б бути чимало. А ви послухайте — тут навіть тихо, якщо не зважати на дзижчання комах…

Всі прислухалися. Справді, тихо. Нічого, крім одноманітного шелесту листя, рівних подувів вітру, що хитав верховіття дерев, та настирливого дзижчання комах. Сокіл задумливо відповів:

— Не знаю… Може, населення Венери не любить денного світла й показує себе лише вночі?..

Ніхто нічого не відповідав йому. Бо Гуро враз спинився і, стискуючи гвинтівку, прислухався. Тепер почули це всі: десь далеко щось гуркотіло. Це нагадувало гуркіт літака — розмірений, рівний, на самих низьких нотах. Гуркіт гучнішав, потім так само повільно почав стихати, і нарешті стих зовсім. Здавалося, що десь праворуч пролетів і зник великий багатомоторний літак. Гуро запитливо поглянув на супутників:

— Ну?

А що всі мовчали, то він рушив далі. Ніхто не міг дати пояснення дивному звукові — першому потужному звукові природи Венери.

Через кілька хвилин мандрівники остаточно вибралися нагору. Серед лісу здіймалася висока скеля. Гуро рішуче попрямував до неї. Василь зрозумів: з тієї скелі буде добре видно все навкруги.

Сподіванки справдилися. Проте, нічого нового не побачили мандрівники й зі скелі. Ті ж самі