Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Скільки води, га?

— І ми не можемо її використати для безпечного зворотного старту! — з жалем сказав Сокіл.

— Дивіться! — вигукнув Василь.

— Що? — перекинув гвинтівку до плеча Гуро.

Над річкою, далеко за лісом, щось летіло. В повітрі, майже торкаючись верховіття дерев, повільно пролітало щось дивне. Здавалося, можна було роздивитися великі крила, нерухомий довгий тулуб. Але що саме — годі було й намагатися розглядіти. Це однаково міг бути і великий літак, і потворний летючий дракон. Швидким рухом Гуро пустив гвинтівку вниз і підніс до очей бінокль. Але, щоб дивитися крізь вікна шолома, треба було добре приправити бінокль. Тим часом дивна летюча річ чи потвора повільно спустилася нижче й зникла за хащами, — очевидно, біля річки.

Гуро роздратовано кашлянув:

— Не встиг. Що це було?

— Літак, — сказав Василь.

— Летючий ящер, — заперечив Сокіл.

Але дискусія, ледве почавшись, раптово обірвалася. Далеко знизу, з того боку, звідки прийшли сюди мандрівники, тривожно пролунали два короткі гучні вибухи. Люди в скафандрах застигли. Невже це… Так, нічого іншого не може бути. Це — вибухи. Це — сигнали небезпеки. Їх подає Микола Петрович, який залишився в ракеті. Що трапилося?

— Униз, за мною! — скомандував Гуро, перехвачуючи гвинтівку в другу руку.

Перестрибуючи через каміння, гілки, ламаючи на своєму шляху жирне листя папороті, ледве помічаючи хрести з гілля, які поклав перед тим Гуро, люди в скафандрах бігли вниз, назад, до ракети, куди їх кликали тривожні сигнали Миколи Петровича.

Микола Петрович уважно слухав усе, про що розповідав йому Василь. Щоправда, експансивний юнак, очевидно, іноді просто забував включати передавач, збираючись про щось розповісти Риндіну. Бувало й так, що, раптово схопившись, Василь згадував про передавач і включав його, вже почавши говорити. Та Риндін розумів усе. Більше того: він лагідно всміхався, відзначаючи ці вияви юнацької неуважності. Можливо, Микола Петрович згадував, яким він і сам був колись; можливо, ще щось пригадувалося старому академікові…

Так тривало, аж доки мандрівники в скафандрах не почали своєї подорожі вгору, на скелі. Тоді Василь, вкрай захоплений враженнями від надзвичайної мандрівки, просто забув про свою обіцянку акуратно сповіщати Миколу Петровича про все побачене.

Микола Петрович ще раз усміхнувся й зітхнув. Яка то чудесна пора життя — юнацтво!.. Час, коли все видається зовсім не таким, як потім, коли людина стає цілком зрілою, особливо, коли починає старіти. Час, коли людина щиро відгукується на все, що її оточує, що впливає на неї…

Дуже боліла голова. Цей різкий удар головою об пульт, коли ракетний корабель падав на Венеру, мав свої наслідки. Микола Петрович уже не такий молодий, щоб його організм не реагував певний час на такий струс. Шкода, шкода, він зовсім не сподівався стільки часу пробути в каюті…

Риндін перевірив пов’язку на голові. Нічого, ще доба-дві — і все буде гаразд. Що ж робити, поки цей юнак згадає про свою обіцянку розповідати йому по радіо про все побачене?

Найбільше турбував Миколу Петровича аналіз складу повітря на Венері. Чи не трапилося все-таки якої-небудь помилки з цим аналізом? Адже п’ятнадцять процентів вуглекислоти — це така важлива обставина, яка може дуже й дуже ускладнити всю роботу мандрівників. Ось чому академік особисто заходився провадити аналіз удруге.

Це відібрало в нього близько півгодини напруженої праці, найточніших обчислень. А закінчивши роботу, Микола Петрович відкинувся на спинку крісла і кілька разів задумливо постукав пальцями по столу. Нічого втішного, нічого…

Правда, в повітрі Венери не було якихось домішок, що могли б негативно впливати на організм людини; нічого такого, з чим не була б уже знайома земна людина. Ті ж самі кисень, вуглекислота, азот, мізерні домішки аргону, неону, криптону. Все це так. Але коріння справи було у вуглекислоті.

Земне повітря має в своєму складі всього тільки 0,03 процента вуглекислоти. Три сотих… Повітря Венери, як остаточно встановив Риндін, — 15,5 процента. Неймовірна, нечувана кількість!.. Значить, людина може дихати таким повітрям лише дуже обмежений час. Риндін прикинув у думці: дихаючи повітрям Венери, людина весь час почуватиме нестачу кисню. Це примушуватиме її робити глибокі, майже конвульсійні вдихи й видихи. Так триватиме хвилин із п’ятнадцять. А потім… потім організм людини, якому весь цей час не вистачало кисню, почне виявляти ознаки отруєння вуглекислотою. З’явиться так звана асфіксія, задушення людини. Спочатку затуманиться розум, чутливість, згаснуть рефлекси, спиниться дихання і, нарешті, припиниться діяльність серця.

Схиливши голову на руку й неуважно поглядаючи у вікно навігаторської рубки, Риндін думав. Звісно, коли хтось із мандрівників вийде з ракети без скафандра на кілька хвилин, — це йому не завадить. Людина тільки важко дихатиме. Але це можна робити тільки кілька хвилин. Далі вже небезпечно. Значить, всі роботи зовні треба провадити в скафандрах. Це, безумовно, дуже ускладнить розшукування елементів.

Микола Петрович машинально відзначив про себе: Сокіл не помилявся, коли так точно передбачав, що на Венері мусить відбуватися щось подібне до земного юрського періоду. Рослинність Венери майже така сама, як була на Землі за часів юрського періоду. Щодо тварин — тут справа трохи інша. Скільки відомо геології й палеонтології, на Землі за тих часів не було такої велетенської кількості комах. Проте, це, звісно, лише припущення. А, може, й на Землі було таке?..

Цілком можливо, що надмірна кількість вуглекислоти в повітрі Венери позначається й на розвиткові тваринного життя. Адже тварини так само дихають. Отже, їхні організми, пристосовуючись до цієї надмірної кількості вуглекислоти, мусили якось змінитися; цілком імовірно, що й самі тварини набули форм, відмінних від земних. Хіба не доказ цьому та нічна потвора, що заглядала у вікно ракетного корабля? Як, наприклад, дихає та потвора? Ой! Що це таке?..

Розсуваючи стовбури дерев, нещадно ламаючи на своєму шляху зелену папороть і низькорослі пальми, схилом міжгір’я плазувало дивне