Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Важко було дати відповідь на це запитання. Але не можна було думати так само, що цей дивний хід виник сам собою, що він був своєрідною грою природи. Ось із стіни стирчить товсте коріння. Воно напевне пересікало цей хід — і тепер на його зламаному кінці легко помітити глибокі подряпини, мов хтось роздирав коріння міцними щелепами.

«Безумовно, нора або хід якоїсь велетенської тварини, — знову подумав Василь. — Проте, чи не потраплю я отак просто до її пастки?»

На хвилинку він спинився. Але іншого виходу не було. Назад шлях був відрізаний. Тільки вперед, тільки вперед!..

Раптом тунель роздвоївся. Одне його коліно звертало праворуч і йшло вниз; друге ліворуч, повільно підіймалося вгору. Василь міркував недовго: йому треба було вибратися на поверхню, докладне вивчення надр Венери не входило в його найближчі плани. Ліворуч, ліворуч, угору!

Минали хвилини. Тунель звертав в усі боки, звиваючись гадюкою. Але весь час він лишався таким само широким, весь час лишався сповненим блакитнуватого сяйва. Тепер Василь прийшов до остаточного висновку: світилися оті камінці.

Не спиняючись, він вивернув із стіни кілька таких камінців і поклав їх у сумку, що висіла у нього збоку. І враз тривожна думка з’явилася у нього: чому він не почуває звичної ваги переносного радіопередавача, що був у нього за спиною?.. Василь помацав рукою. Передавача не було. Він зник разом із ременями, що тримали його на спині.

Тільки тепер Василь почув, що він злякався. Адже без цього передавача він не зможе подати звістку про себе.

І друга думка: чому він не використав цю можливість, бувши ще на дні ями, куди він упав? Хіба треба було йти цим тунелем? Адже він міг розповісти товаришам по радіо про те, що опинився в ямі, і вони врятували б його. Що передавач зірвався у нього із спини при тому останньому падінні Василь був певний. Значить, він лежить там, на тому гіллі, що застилало дно ями…

Тепер було пізно журитися. А може, він загубив передавач десь уже в тунелі? Ні, такого не могло трапитися, він би помітив, відчув падіння речі. Може, повернутися назад, пошукати передавач на дні тієї ями?..

Рижко спинився, обмірковуючи становище. Так, краще було б пошукати. Зворотний шлях він пам’ятав. Тунель лише один раз роздвоївся, лише один раз. Повернутися?..

Глибока тиша, що оточувала досі юнака, порушилася. Далеко ззаду почулося важке, уривчасте сопіння. Василь здригнувся: це дуже нагадувало звуки, які робила страшна потвора, що ледве не наскочила на нього там, на поверхні.

Швидше вперед! Куди б не привів його цей тунель, однаково це буде краще, ніж зустріч із страховищем!

Рижко кинувся бігти вперед. Ноги його чіплялися за каміння, він спотикався, мало не падав. Але біг далі й далі, лише інколи спиняючись, щоб прислухатись, чи посувається за ним та страшна мара.

І щоразу він чув те ж саме сопіння. Страховище, очевидно, не відставало від нього. Чи чуло воно його? Чи переслідувало воно некликаного гостя в своїй норі, чи просто посувалося до якихось своїх підземних склепів? Василь не знав цього. Але йому лишалося тільки тікати — швидше, швидше!

Здавалося, потвора наздоганяє Василя. Щоразу, як він спинявся прислухатися, сопіння немов наближалося. І щоразу з новою силою Василь кидався вперед, забуваючи про втому. Гвинтівка обважніла в його руці. Але розлучитися з єдиною своєю зброєю, з єдиним своїм захистом Рижко, звісно, не міг. Він мчав далі й далі.

Сяючі камінці в стінах бігли назустріч йому, повз нього, миготіли світловими рисками, що зникали у нього за спиною. Тунель звивався — можливо, лише це й врятовувало юнака, бо потвора не бачила його за частими поворотами. І разом, немов у казці, тунель обірвався.

З усього розбігу Василь ускочив у велетенську печеру, що відкрилася перед ним за останнім поворотом. Тут так само було напіввидно, так само розливалося блакитнувате сяйво. Але, що воно розходилося головне від стін і стелі, то посередині печери було значно темніше. Широко розкриті очі юнака помітили якийсь невиразний рух якраз посередині печери. Немов хтось ворушився там… ні, навіть не хтось, а кілька невеличких світлуватих тварин.

А ззаду наближалося вже сердите сопіння; потвора посувалася тунелем і собі.

Часу на роздумування не лишалося. Ні назад, ні вперед!.. Василь швидко кинувся вздовж стіни, ліворуч. Великі брили, великі купи ґрунту, що лежали вздовж стіни, заважали йому. Бігти вже не можна було. Рижко повз за тими купами, що дозволяли йому принаймні ховатися. Далі, далі від отвору тунелю!.. Ось велика брила. За нею його зовсім не буде помітно. Швидше, швидше!..

І ледве юнак устиг не лягти, а, правдивіше, впасти додолу, ховаючись за брилою, як гучне ревіння довело йому, що потвора так само опинилася в печері. І назустріч їй пролунав тонкий, радісний зойк тварин, що ворушилися посередині печери.

Ледве дихаючи, Василь визирнув з-за брили: адже він мусив знати, що робиться навколо нього. Здаватися так просто Василь не думав. В його гвинтівці було двадцять п’ять куль. Яким би великим і жахливим не було страховище, — він ще побореться з ним в разі потреби. Тут, у печері, є простір, є де вцілити.

Потвора, здавалося, забула про незваного гостя (якщо вона перед тим і відчувала його присутність). Вона проплазувала на середину печери і тепер щось там робила. Що саме — Василь роздивитися не міг: синій туман закривав від нього середину печери. Власне, то був не туман. Блакитнувате сяйво від камінців, повкраплюваних у стіни, не сягало так далеко, залишаючи центр печери у непевному мороці. Якісь тварини ворушилися там. Їх було кілька. Вони пищали, вони немов зустрічали страховище з радістю.

«Я потрапив до лігва цієї тварини, — подумав Василь. — А це її діти. Погану матусю вони собі вибрали, погану…»

Але від цього висновку йому не стало легше. Кожна тварина шаленіє, коли бачить, що її нащадкам загрожує небезпека. І кожен некликаний гість здається тварині такою небезпекою, яку вона ладна розірвати на шматки, щоб захистити своїх дітей.

Василь згадав про