Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Великий незайманий ліс оточував ракетний корабель з усіх боків і тягся аж до самого обрію. Де-не-де понад лісом височіли зелені волохаті шапки араукарій на довгих струнких стовбурах. Іноді виднілися яскраві довгасті конуси якихось рідних братів земних кипарисів, і високо підносилося, похитуючись у прозорому повітрі, розлоге віялоподібне листя своєрідного й красивого дерева, що нагадувало рідке на Землі дерево гінгко. Високі стовбури араукарій стояли оддалік один від одного; і майже весь простір між ними вкривали густі, непролазні хащі рослин, які майже нічим не відрізнялися від пальм.
І справді, це були справжні цикадеї з їх товстими невисокими стовбурами, вкритими великою лускою. Просто зі стовбурів цикадей буйною розлогою мітлою розходилося в усі боки довге пір’ясте листя, переплітаючись із сусідами, ледве знаходячи собі місце. Через кілька хвилин звикле око вже почало відрізняти цикадеї від їх сусідів — доісторичних бенетитів, теж схожих на пальми, але з листям то пір’їстим, як у цикадей, то простим і рівним.
Ще нижче, під пір’їстими мітлами цикадей, в густій вологій тіні розкинулися хащі папоротей найрізноманітніших форм. Під їх примхливо розрізаним, як найтонше мереживо листям не росло вже нічого, бо ті рослини утворювали на ґрунті Венери постійну темну ніч, забираючи своїм листям останні рештки сонячного світла.
Але й тут, у густій темряві, було своє кипуче життя. Міріади комах метушилися тут, полюючи одна на одну, борючись, виконуючи всесвітній закон боротьби за існування. Василь сказав Соколові чисту правду під час розмови про дракона, що зазирав у вікно ракети: юнак таки дуже не любив комах. І тепер, після того, як він пересвідчився, яке поширене комашине населення Венери, Василь з радістю, задоволено дивився на свої гумові чоботи, вкриті металевою сіткою, на міцні непроникні рукавички, на цупкий скафандр. Все це дозволяло йому уникати безпосереднього доторкування до огидних комах, якими були переповнені й кущі, і дерева, і самий ґрунт. Ніколи і ніде не бачив Василь такої незліченної сили представників комашиного царства!..
Хащі навколо мандрівників стали зовсім непролазними. Доводилося час від часу навіть удаватися до сокири, що її захопив із собою Гуро: мисливець зробив висновки з ранішньої прогулянки з Риндіним.
Ось Гуро спинився і поклав руку на плече Сокола:
— Щось подібне до цього довелося мені бачити в Австралії, — мовив він.
І його голос, переданий передавачем шолома і прийнятий приймачами Сокола й Василя, звучав для мандрівників так близько й природно, що, здавалося, і не було зовсім на їх головах металевих шоломів з великими скляними вікнами.
Василь здивовано поглянув на Гуро: до чого тут Австралія? Проте, Гуро вже продовжував, немов пригадуючи:
— Отакі само непролазні хащі… Правда, не з таких рослин, але не менш густі й дикі. Там називають це — скрьоб. І новака завжди попереджають, щоб він не пробував ходити сам до скрьобу, бо навряд чи пощастить йому викараскатися назад…
Незайманий ліс спускався схилом униз, до дна міжгір’я, де лежала ракета. Безумовно, це було старе річище якоїсь річки. Згори звисали великі скелі, по яких де-не-де окремими кущами й деревами зеленіли рослини. Але дедалі нижче дерева зникали, залишалися спочатку тільки цикадеї, а потім і самі папороті. Внизу було вогко й темнувато порівнюючи з світлом тут, на горі.
Ракетний корабель скотився сюди згори, перекидаючись по скелях і ламаючи, очевидно, на своєму шляху дерева. Його слід було видно: поламані пальми, кілька зламаних кипарисів, подавлена папороть, що лише тепер починала розкривати своє різьблене листя, освіжене дощем.
Тепер ракета лежала, затиснута між двома скелями в самому низу міжгір’я. Дві сірувато-зелені скелі стояли під кутом одна до одної; ракета немов навмисно втиснулася поміж ними задньою частиною. На її почорнілих від нагрівання боках яскраво виднілися свіжі подряпини: це були сліди скель.
— Застряли!.. — висловив загальну думку Сокіл, оглядаючи ракету. — І як то доведеться витягати її звідси?..
Гуро похитав головою в шоломі, і від цього шолом дуже чудно хитнувся й собі, але разом з верхньою частиною цілого скафандра. Це було так смішно, так незграбно, що Василь не стримав усмішки. Недоладна потвора з круглим шоломом замість голови — і це спритний, моторний мисливець і мандрівник Гуро!
— М-да, нелегко буде, — сказав нарешті Борис, — мабуть, доведеться і висаджувати скелі, хоча б частинами. Іншого способу не бачу. Так застряла, що ай-яй!..
Він зробив такий помах рукою, наче хотів почухати потилицю.
Рука спинилася, доторкнувшись до шолома. І Василь знову всміхнувся: нелегко людині звикати до нових умов, до перебування весь час у скафандрі. Проте, в нього несподівано виникла важлива думка. Він ще раз озирнувся на ракету. Навіщо висаджувати скелі? Можна ж…
— Товариші, — вигукнув Василь. — Є інший спосіб, не висаджуючи скелі!..
Сокіл і Гуро обернулися до нього. Їхні очі запитливо дивилися крізь скляні вікна шоломів на експансивного юнака. Але той провадив далі:
— Подивіться, куди скерована ракета? Куди дивиться її ніс? Га?
Два шоломи слухняно повернулися знов до ракети. Нижня частина її була стиснута скелями. Але вся вона лежала на ґрунті під кутом. Ніс її скерований був угору.
— Хіба це не нагадує вам трамплін? — радісно говорив далі Рижко. — Так, так, звичайнісінький трамплін, як ото бувають по гімнастичних залах. Ви тільки уявіть собі, як це буде. Ракета скерована вгору під кутом. Якщо Микола Петрович дасть вибухи потрібної сили, цілу серію вибухів, то ракета полетить угору по дотичній до ґрунту. Полетить саме так, як піднімалася вона з поверхні озера на Землі. І все. Не треба нічого висаджувати, це ж однаково, як естакада. Факт!
І знов дві голови в шоломах повернулися до ракети, немов зважуючи те, що говорив Рижко та перевіряючи його висновки. Потім шоломи повернулися один до одного, один з них хитнувся так само незграбно, як і раніше. А після цього шолом повернувся до Рижка, міцна рука потиснула його руку, і суворий голос Гуро проговорив:
— Хлопчику мій, я не шкодую, що ти опинився в нашій ракеті!
