Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Широкі лапи, як гребінці, немов намагалися розчесати ліс; ставши на ґрунт, вони виверталися, кожна в свій бік, глибоко розриваючи землю і вириваючи з неї рослини. Але такі були тільки передні лапи. Задні були значно менші, вони ледве видніли спід довгастого, жирного, пухнастого тулуба, що закінчувався третьою парою довгих лап з гострими пазурями на кінцях. Потвора плазувала вниз, до ракети.
Стиснувши руками краї пульта, Микола Петрович стежив за страховищем. Здавалося, воно було завбільшки з два слони.
— Не менше, як метрів із десять завдовжки, — прошепотіли губи Риндіна.
Потвора повільно плазувала. Вона чогось шукала. Довгі вуса її невпинно ворушилися, вигиналися в повітрі. Доторкнувшись до якогось стовбура, вуса незадоволено відкидалися вбік, продовжуючи свої шукання. Аж ось жахливе створіння змінило напрямок свого руху. Його вуса потяглися до ракети. Ще мить — і потвора зникла з поля зору Миколи Петровича, зайшовши кудись праворуч за вікно.
Риндін швидко повернувся, щоб перевести важелі керування перископами й побачити страховище знов. Але не встиг він зробити цього, як страшенний струс кинув його назад, у крісло. Раз-у-раз щось ударяло по хвостовій частині ракети. Наче гігантський молот обрав собі ракетний корабель за ковадло. І після кожного такого удару ніс ракети опускався нижче й нижче, як ніс корабля, що повільно поринає в воду.
Роздратована чимось потвора шалено била по ракеті лапами, намагаючись розтрощити її. Іншого пояснення не могло бути.
Ще кілька секунд — і Риндін опанував себе. Треба було щось робити, якось рятуватися. Але як?
Рішення виникло відразу ж. Микола Петрович, давно викинутий з крісла, чіпляючись за петлі, б’ючись об стіни й двері, майже падаючи від важких поштовхів, добрався знову до пульта керування. Кілька швидких рухів, кілька поворотів рукоятками. Включено струм, подано невеличкі порції прототротилу до бокових дюз. Ще мить — і два вибухи один за одним струснули корабель. І відразу стало тихо. Риндін включив бокові перископи.
На екрані перископа стало видно, як уже далеко від ракети швидко плазувала вгору перелякана потвора. Одна з її задніх лап безсило тяглася по ґрунту, правий бік жирного її тулуба почорнів. Стовпи вогню й розпеченого газу з дюз обпалили страховище й поранили його. Ще кілька секунд — і потвора зникла. Тільки поламані дерева та потолочена папороть вказували шлях, яким вона втекла.
Полегшено зітхнувши, Микола Петрович повернувся до циферблатів приладів керування. І тільки тепер він помітив, що ракетний корабель змінив своє положення. Раніше його ніс був піднятий угору, а хвіст опущений вниз. Тепер положення було діаметрально протилежне. Хвіст дивився вгору, ніс, навпаки, майже зарився в ґрунт. Потвора зсунула ракету з місця.
— Так, — пробубонів Микола Петрович, — цікаві новини для товаришів… чи сподобаються тільки вони їм?..
І він спинився: адже тими двома вибухами він викликав своїх супутників назад. Два вибухи один за одним — це ж сигнал небезпеки. Що як вони, бува, повертаючись назад, здибають роздратоване чудище?.. Проте, з ними Борис Гуро, він зуміє захистити й Сокола, і Василя. Нічого, хай поспішають назад. Поки що Микола Петрович подивиться, чи не пошкодила потвора механізмів ракети.
Але Риндін не встиг нічого перевірити. Він почув, як відчиняються двері, почув важкі кроки в коридорі, що вів від зовнішнього люка до кают. Мандрівники вже повернулися. Швидко відкриті внутрішні двері пропустили до каюти двох чоловіків у скафандрах. З-за скляних вікон шоломів на Миколу Петровича дивилися стурбовані обличчя Гуро й Сокола.
Гуро щось говорив — це було видно. Він намагався щось спитати в академіка. Але Риндін, звичайно, не чув нічого, бо всі звуки залишалися в шоломі Гуро, голос якого чув лише Сокіл з допомогою радіозв’язку. А втім, Риндін розумів, що саме цікавить Гуро.
— Не намагайтеся запитувати, Борисе, — з усмішкою сказав Микола Петрович. — Адже все одно я не чую вас. Ви мене чуєте, чи не так? Ну, звісно, чуєте. Ви ж маєте мікрофон на шоломі. Він передає вам усі звуки зовні. Так ось: нічого страшного, крім того, що на ракету наскочила якась потвора. Вона намагалася розтрощити наш корабель. Ну, я не погодився з такими намірами. Зробив два вибухи, прогнав налякане страховище. Оце й усе. Навіть не збирався вас викликати. А де ж Василь? Чого він залишився зовні?
Гуро подивився на Сокола, Сокіл подивився на Гуро. Потім Гуро щось сказав. Сокіл кивнув головою і почав скидати свій шолом. А Гуро, не гаючи часу, обернувся й вийшов, щільно зачинивши за собою двері.
— Та що трапилося? — стурбувався Микола Петрович. — Куди це подався Гуро? Вадиме, ану розповідайте. Де Василь?
Сокіл знімав шолом. Ось з округлого вирізу скафандра з’явилася його голова із скуйовдженим як завжди волоссям. Він поправив окуляри, кашлянув, нервово потер руки.
— Годі мовчати, — суворо зауважив Риндін. — Що трапилося?
— Ми, Миколо Петровичу, дуже поспішали з гори, коли почули ваш сигнал, — почав непевно Сокіл. — Дуже швидко бігли вниз. Там, знаєте, скелі, і всяке коріння під ногами переплітається… і слизько після дощу… і подекуди дуже круто. Василь біг другим, між Борисом і мною. І раптом він упав, мабуть, спіткнувшись. А там був саме крутий спуск. І він покотився вниз… просто вниз, до ракети. Ми бачили, як він летів, як навіть перекидався… а коли збігли й собі вниз, то його там не було. Мабуть, він упав десь ізбоку.
— Ну?
— Ми вирішили, що спочатку треба довідатися, що трапилося з вами. Адже ми чули ваші сигнали, думали, що ви нас викликаєте. А зараз ось Борис пішов шукати Василя. Він знайде, Миколо Петровичу, ви не турбуйтеся, все буде гаразд. Просто, ми дуже поспішали. Можливо, Василь упав, забився, знепритомнів… От я, розповівши вам, піду й собі шукати його, на допомогу Гуро. Вдвох легше буде. Так ми умовилися
