Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Але — скільки доведеться чекати? Чи вистачить кисню в апараті, що дає йому можливість дихати?.. Про їжу Рижко вже не думав, це було щось другорядне. Кисень — от головне.
Юнак, намагаючись зберегти спокій, підраховував, не зводячи очей з потвори. Вони мандрували по Венері, сходили на гору й потім бігли назад. Це тривало приблизно годину. Потім він біг назад, упав, покотився. Зустріч із потворою. Друге падіння. І мандрівка тунелем і в печері.
Все це тривало близько двох-трьох годин.
Додати до цього ще перебільшену витрату кисню, бо він майже весь час біг, споживаючи значно більше повітря… а оксилітний апарат працює автоматично, поновлюючи кисень відповідно до потреб дихання. Треба гадати, що він витратив приблизно половину запасу. Залишилося ще на шість годин.
Всього шість годин. Якщо йому не пощастить за шість годин повернутися до ракетного корабля, — кінець. А скільки ця огидна потвора схоче бути в печері, не виходячи на поверхню?.. Адже їй то напевне поспішати нема куди…
Думки бігли одна за одною. Проекти врятування, один фантастичніший другого, проходили в мозку й безжалісно відкидалися. Вбити потвору. Стріляти в неї кулю за кулею. Кинутися тікати і пробувати відстрілятися в тунелі. Ні, це все безглуздя. Радіо… ах, як міг він загубити потужний передавач!..
Мати його, мабуть, уже одержала листа. І сестра напевне розповіла їй все-все: і як Василь мріяв про міжпланетну подорож, і як він готувався до неї, і чому він так несподівано захопився астрономією, що навіть просидів аж три місяці в обсерваторії… Добра, хороша мати! Вона повірила йому, що він вирішив стати астрономом і охоче допомагала йому знайомитися з інструментами і складними приладами обсерваторії. А сестра? Як зворушливо вона умовляла його кинути цю марну, на її погляд, думку!..І як, проте, погодилася не зраджувати його, не казати нікому в світі — навіть матері — про його наміри… Коли б вона тільки знала, до якої пастки потрапив її брат…
Микола Петрович теж пожалів би його. Що з ним самим трапилося там, у ракеті? Чого це він подавав тривожні сигнали? Ах, як Василь погано все це зробив! Замість допомогти любому старому Миколі Петровичу — він сам сидить у цій норі й примушує всіх товаришів турбуватися про його долю. Адже вони нічого не знають про нього…
Цікаво, що то за сяючі камінці? Василева рука намацала коло себе один такий камінець. Юнак підніс його до очей. Звичайна грудка, навіть крихка, розсипається, коли натиснути пальцями. І світиться. І, здається, навіть трохи тепла. Чи це тільки здається? Пальці не відчувають тепла. А от коли піднести ближче до очей, то вони відчувають тонке і приємне тепло. Дивні камінці!.. Треба буде обов’язково показати Миколі Петровичу й Соколові, коли він повернеться… коли повернеться… якщо йому пощастить повернутися до товаришів.
Думки, уривчасті і безладні, стрибали в голові одна за одною, переганяючи одна одну.
Як би допоміг йому отой переносний передавач, коли б Василь не загубив його!.. Товариші знали б, де Рижко, врятували б його… Проте, хіба… хіба ж немає ще однієї можливості? Правда, потужний передавач загублено. Але — скафандр має свій невеличкий передавач, з допомогою якого мандрівники зв’язувалися під час вивчення району падіння ракети, розмовляли один з одним. Може, він визволить? Дати якнайбільшу напругу… щоб далі було його чути… Справді, може хтось із товаришів і почує…
Навпомацки Василь знайшов малесеньку рукоятку в себе на грудях. Вона керувала струмом мініакумулятора, від якого працював передавач. Повернути рукоятку праворуч — струм збільшиться. Отак, ще… ще… до краю…
— Товариші, чи чуєте ви мене? — голосно скрикнув Рижко, вкладаючи в ці нескладні слова всі свої надії.
Мовчання.
— Товариші, це я, Василь, товариші… — почав Василь удруге.
І раптом змовк.
Тремтливе яскраве блакитнувате сяйво залляло печеру. Кожен камінець, що перед тим світився рівно й спокійно, як світляк, — тепер розливав від себе яскраві вібруючі хвилі блакитного світла. Це світло тремтіло, воно переливалося, воно немов відповідало на слова Василя. Кожне слово юнака викликало нові й нові світлові хвилі. Ось Василь змовк — і камінці по стінах і стелі, незліченні блакитні ліхтарі, заспокоїлися, ллючи з себе рівне туманне проміння.
Зацікавлений цим казковим видовищем, Василь проговорив ще раз:
— Товариші!..
Каміння знов спалахнуло, хвилі блакитного світла пронеслися по печері, осяявши всі її закутки. І тепер Василь ясно побачив те, що робилося в середній її частині.
Велетенська потвора лежала там, розкинувши лапи. Вона повільно ворушила довгими тонкими вусами. А коло неї було щось із десять створінь завбільшки з велику собаку. Вони трохи нагадували ведмежат — такі ж жовтуваті, ситі, округлі. Але ось хвилі світла зникли — і дивна родина потвор знову вгорнулася в пітьму, ще більш непрогляднішу після блакитного світла.
— Товариші!.. — голосно повторив зацікавлений Василь.
Він забув про небезпеку, йому хотілося ще подивитися на тих тварин.
Знов яскраве світло залляло печеру, блакитні хвилі прокочувалися по ній, тремтіли і змішувалися. І, мов у відповідь на це, — величезна потвора тривожно заворушила вусами. Василь почув її грізне гарчання. Потвора підвела голову, оглядаючись.
— Е, ні, досить, — тихо вже сказав Василь, забувши, що кожне його слово спричиняється до нового бурхливого випромінювання зі стін і стелі.
Камінці знов відповіли на ці слова неспокійними світловими хвилями. Здавалося, що каміння світилося не все зразу, а по черзі, плавними поштовхами, як хилиться під подувом вітру пшениця в полі.
Із лютим ревом чудище підвелося. З хвилинку воно ворушило високо піднятими вусами, потім повільно повернулося і поплазувало вбік, посуваючись вздовж стін печери. Потвора обмацувала стіни вусами, що ледве торкалися до ґрунту й поспішали далі. Широкі лапи страховища загрібали під себе крихкий ґрунт. Василь помітив, що одна з задніх лап потвори майже безсило тяглася за тулубом; огидна тварина
