Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Становище ставало безнадійним. Потвора посувалася вздовж стін навколо печери, відрізуючи останні шляхи відступу. Ще кілька хвилин — і вона наблизиться до юнака.

Дивний спокій огорнув Василя. Зникло кудись хвилювання, мов рукою зняло страх, який відчував раніше Рижко. Він добре розумів, що порятунку він не може чекати нізвідки. Ну що ж! Своє життя він продасть недешево.

Розміреними, спокійними рухами, як у тирі, Василь ліг зручніше, підклав під дуло гвинтівки плоский камінь, прицілився. Ні, він не збирався стріляти, аж доки потвора наблизиться до нього. Треба було заощаджувати кулі. Треба чекати зручного моменту.

Потвора посувалася. Здавалося, вона починала відчувати наближення до людини. Вуса її ворушилися ще загрозливіше, широкі лапи енергійно прогортали ґрунт, з-під них летіло каміння. І щелепи… ось на що не міг спокійно дивитися Василь. Огидні щелепи, які весь час рухалися, немов намагаючись щось схопити, розчавити, розтерти на порох. Щоб отака гидота схопила і вбила? Ні, цьому не бути!

Василь прицілився ще вірніше. Він обрав собі точку посередині голови потвори, між лютими очима страховища. Юнак розраховував так: якщо йому пощастить влучити в мозок тварини, це буде найвірнішим пострілом. Гвинтівка в усякому разі дозволить протягом кількох секунд випустити не менш десятка куль. А тоді…

Потвора наближалася, її віддаляло від юнака всього з десять метрів. Василь завмер. Око його спіймало пряму лінію, що з’єднувала мушку гвинтівки і обрану точку на голові страховища. Тепер хай стане трохи світліше, під час пострілу треба добре бачити.

— Стривай, чортяко! — гучно крикнув він.

Яскраві світлові хвилі попливли по печері. Так, ціль вибрано вірно. Все видно ясно, видно цю точку між очима потвори.

Як на навчальному стрілянні, Василь акуратно натиснув спуск. Сухий постріл пролунав раз — і відгукнувся незчисленними лунами в печері. Щось ударилося об брилу поруч із Василем, впало біля нього разом з відбитими скалками, шматками каменю.

Василь озирнувся і похолонув. Це була його куля!

Деформована, сплющена, — але це була вона, ще гаряча від удару. Значить, куля не пробила голову потвори, вона відскочила від неї… На страховищі — панцер?..

Так хай буде, що буде, у нього є ще кулі, він знайде, куди їх всадити. Не може бути, щоб потвора була вся в панцері!

Постріл… ще… ще… І щоразу кулі, повертаючись, бризкали кам’яними скалками навколо Василя. Кулі не брали жахливу тварину, що з грізним ревом посувалася вперед, украй роздратована, розмахуючи вусами й розкидаючи лапами ґрунт. Її щелепи загрозливо клацали, хапаючи повітря. Ось вона вже на віддалі всього кількох метрів…

Одна з широких, мов закутих у панцер, лап піднеслася високо в повітря, ніби замахуючись на Василя. Ще мить…

Руки юнака похолонули. Гвинтівка здалася важкою, такою важкою, що він не мав сили підняти її і націлити знову на ворога. Це було надто жахливо — страховище, одягнене в панцер, який не може пробити куля автоматичної гвинтівки!

Василь не витримав. Стомлені, натягнені нерви здалися. Він знесилено схилив голову на руки, на непотрібну тепер гвинтівку. Глухий стогін вирвався з його вуст.

І, відповідаючи на нього, блакитним яскравим світлом, неспокійними тремтливими сяючими хвилями засвітилося каміння в стінах і стелі печери, освітлюючи нерухому, безпорадну постать людини в скафандрі, освітлюючи піднебну широку, закуту в панцер лапу потвори, що готувалася вдарити юнака…

Борис Гуро в задумі стояв перед отвором у ґрунті. Сюди чи не сюди? Він озирнувся: за кілька кроків виднівся другий отвір. І перший і другий вели кудись у надра Венери. Здавалося, це були початки великих підземних ходів. Але — куди йти? Де шукати Василя… чи, можливо, лише те, що залишилося тепер від нього?..

Що думав сам мисливець про долю юнака? Він під час бесіди з товаришами намагався втішити їх, вселити в них певність у тому, що Василь, живий і непошкоджений, перебуває десь у невідомому ще їм місці. Можливо, він ховається від якоїсь небезпеки, можливо — він чомусь позбавлений змоги повернутися самотужки. Такі були припущення Гуро перед тим, як він знайшов на краю прірви переносний передавач, що перед тим був на спині у Василя.

Тепер становище здавалося трохи іншим. Гуро не хотів говорити цього Риндіну й Соколові, щоб не позбавляти їх останньої надії, але сам він бачив речі у дуже невтішному світлі. Василь упав у цю прірву. Це було ясно. Коли б він не розбився, — він чув би, як гукав його Гуро. Коли б він навіть лежав унизу, непритомний від падіння, — і тоді його можна було б побачити згори, освітивши дно прірви прожектором. Куди ж зник юнак?

І знов Гуро згадав про висловлену Соколом думку відносно потвори, яка нападала на корабель. Василь упав, на дні його немає — лишається тільки думати, що його схопила й понесла з собою та потвора. Адже і її сліди, поламані дерева і папороть, кінчалися біля одного з отворів у ґрунті.

Тривожні думки турбували, позбавляли мисливця спокою, такого потрібного саме тепер. Гуро добре володів собою; отже і цього разу він розігнав неприємні думки і знов почав міркувати.

Передавач він знайшов тут, біля цього отвору. Але цей хід значно менше глибокий, ніж другий. І сліди потвори зникали не тут, а біля другого, ширшого отвору. Спробувати хіба ще раз гукнути? Зазирнути ще раз, освітивши прожектором?

Нахилившись над отвором, Гуро гукнув:

— Василю! Де ти? Відгукнися!..

Але, як і весь час перед тим, він не дістав жодної відповіді. Яскравий у темряві прірви промінь прожектора забігав по стінках і дну ходу. Ні, там нічого не видно. Проте, гостре око мисливця помітило неглибоку ямку у дні прірви — немов слід від якоїсь важкої речі, що впала згори. Цей слід міг залишити Василь. Але куди ж він зник?

Треба було зважуватись. Гуро перевірив ще раз свою зброю, прилади. Гвинтівка з розривними кулями, запасний резервуар з оксилітом — отже,