Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Гуро підстрибнув мало не до стелі:

— Де? Де?

Люто він ляснув себе рукою по нозі. Обличчя його скривилося. Спід руки бризнула кров. Дужа рука Гуро розчавила кліща.

— Фу, яка гидота, — мовив він.

— Не звертайте уваги, Борисе. Це ж дрібниця. Ви щойно таке казали Василеві, — насмішкувато озвався Сокіл, ледве стримуючи сміх.

Гуро сердито глянув на нього.

— Хіба ви не казали такого? Здається, я добре чув… На мою думку, треба пильно оглянути скафандри. Очевидно, ви принесли кліщів на них.

Пильний огляд скафандрів ствердив правильність думки Сокола. На одному з скафандрів сиділи аж три кліщі, на другому — один. Вони були негайно знищені.

Дощ ущухав. Мандрівники, сидячи за сніданком, поглядали у вікно. Бурхливі водопади все ще мчали схилами міжгір’я, але вже не так нестримно, як раніше. Червоний прапор, змоклий від дощу, спадав уздовж щогли важкими складками. Микола Петрович, що перший закінчив їсти, постукав пальцями по столу:

— Увага, товариші! Зараз слухайте дальший план. Нам треба визначити дві речі. Перше: чи зможемо ми звільнити ракету зі скель, використавши такий дощ. Очевидно, вони трапляються тут частенько. Друге: треба обдивитися той район поверхні Венери, де ми перебуваємо. Я пропоную зробити так. Я залишуся цього разу в ракеті. Ви підете всі разом — Борис, Вадим і Василь. Гадаю, що всім вам треба бути озброєними. Єдине моє прохання до вас — цього разу не розходитися, а триматися вкупі. Це буде перша наша серйозна розвідка.

— Можна збиратися, Миколо Петровичу? — враз схопився Василь.

Юнак горів бажанням якнайскорше опинитися поза стінами ракетного корабля.

Микола Петрович щиро засміявся:

— Ви хочете просто отак, під дощем, Василю? Ні, зачекайте. Така мандрівка, боюся, не дасть мені бажаних наслідків.

— Так дощ уже вщухає…

— От, коли вщухне зовсім, коли збіжить уся вода, тоді й поговоримо. Здається, ще трошки води є?

Василь поглянув у вікно і безнадійно похитав головою:

— Ракета застряла задньою частиною!..

— Стабілізатори цілі й непошкоджені!..

— У правої дюзи пом’ятий один бік!..

Василь говорив ці уривчасті фрази, час від часу, повертаючи перед тим маленький вимикач у себе на грудях. Щоразу вимикач включав переносний передавач у нього на спині. Радіохвилі несли його слова до ракети, де уважно слухав біля гучномовця Микола Петрович. Так, Василь разом із Соколом і Гуро не міг розповісти нічого втішного академікові… Ракета, впавши на поверхню Венери, котилася по скелях. Про це свідчили всі ці пошкодження. Правда, вони не були великі, не були загрозливі — адже зовнішня стінка ніде не була пробита. Проте, зім’ятого було чимало.

Тепер корабель лежав у кам’яних обіймах. Повернення додому, на стару рідну Землю, перетворювалось в складну проблему. Розв’язати її буде напевно не легше, ніж знайти елементи, по які вони прилетіли сюди.

Троє людей у скафандрах обходили ракету, вивчаючи стан, у якому опинився їх корабель. Це була перша вилазка Сокола й Василя. Гуро поводився, як людина, що вже знає дещо на Венері. Він розповів товаришам про зустрічі з комахами, з павуком тощо. Проте, і без цієї розповіді мандрівники звернули б увагу на те, що поверхня Венери була густо населена комахами. Вони кишіли, роїлися всюди.

— Можливо, наше міжгір’я чомусь особливо подобається комахам?.. Може, це найулюбленіше їхнє місце? — задумливо сказав Сокіл. — Інакше — чим це пояснити?..

Досвід нічних пригод і зустріч Гуро і Риндіна з тим павуком не минули марно. Всі троє товаришів були озброєні. Гуро рішуче сказав перед виходом з ракети:

— Треба бути готовими до небезпеки.

Сам Гуро взяв свою улюблену автоматичну гвинтівку, у магазині якої ховалося тридцять зарядів, тридцять сталевих смертоносних джмелів, готових першої-ліпшої хвилини вилетіти туди, куди їх скерує міцна рука мисливця. Василь був озброєний теж автоматом на двадцять п’ять зарядів. І лише Сокіл, і без того навантажений знаряддям геолога — молотком, киркою, лопаткою, — обмежився тільки великим пістолетом, що висів на його поясі в шкіряній кобурі.

Спочатку було вирішено так: зважаючи на те, що вода ще не зійшла цілком, мандрівники лише оглянуть, в якому стані опинився ракетний корабель, і відразу повернуться назад. Але потім Микола Петрович погодився-таки на попередній варіант, погодився, щоб мандрівники хоча б трохи ознайомилися з районом, куди потрапив корабель. Василь узяв із собою переносний передавач; а що постійний передавач на ракеті при падінні трохи зіпсувався, розладився, то Микола Петрович умовився:

— Розмовляти з вами, друзі мої, я не зможу. Тільки слухатиму те, що розповідатиме мені Василь. Якщо ж мені потрібно стане, щоб ви негайно повернулися, то я зроблю один за одним два невеличкі вибухи. Це буде сигналом негайного повернення. А тепер ідіть. Бажаю успіху!

Ледве вийшовши за двері ракети, ледве ступнувши на вогкий ще від недавнього дощу ґрунт Венери, — мандрівники спинилися, вражені. Спинився навіть Гуро, що вже виходив раз із корабля. Адже тоді картина була не такою. Ні, не такою!

Злива освіжила всі фарби краєвиду, примусила їх блищати всіма кольорами веселки. Очі мандрівників, звиклі до сутінок каюти, звиклі до одноманітних сіруватих фарб усього, що було з ними на кораблі, — мимоволі заплющувалися тепер під склом шоломів, засліплені буйною барвистістю незайманої природи чудесної планети. Ніде й ніколи, навіть по найкращих ботанічних садах, не міг би ніхто побачити такого. Венера була дійсно велетенською суцільною оранжереєю з теплим і вологим повітрям під її хмарним дахом!

Велетенські вічнозелені дерева, подібні до араукарій, підносили високо вгору яскраві шапки свого верховіття, що похитувалося під подувами вітру. Здавалося, чути було шелестіння їх великого лускуватого листя, серед якого виднілися здоровенні шишки завбільшки з дві-три людські голови. Ось з найближчої араукарії відірвалася одна з таких шишок. Величезна коричнева куля пролетіла в повітрі, ламаючи на своєму шляху гілля, і покотилася схилом повз ракету.

Василь мимоволі відступив на крок