Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Тоді Микола Петрович повернувся до ракетного корабля й помахав рукою, немов звертаючи увагу товаришів. Гуро теж дивився у цей бік.

— Та бачимо, бачимо! — сказав Василь, вдивляючись у вікно.

Микола Петрович нахилився. Він щось робив із тією товстою трубою, що стирчала тепер з ґрунту. І враз ця труба почала зростати. Здавалося, вона витягалася вгору, як підзорна труба, коліно з коліна. Так це й було. Труба зростала, дедалі тоншаючи. Але верхня її частина була все-таки широкою. Ось вона піднялася на чотири-п’ять метрів. Спинилася.

І на її верхньому кінці, що враз став тонким, розпустився великий червоний прапор. Прапор Радянського Союзу, з золотим серпом і молотом, великий шовковий червоний прапор. Вітер підхопив його полотнище й замаяв ним. Труба-щогла похитувалася, підтримувана дротяними відтяжками.

Радянський червоний прапор маяв на високій скелі Венери!..

Це була урочиста хвилина. Микола Петрович і Борис Гуро стояли на вершині скелі під прапором, мов вартові. Василь схопив руку Сокола:

— Як красиво! Як пасує червоний прапор до цього зеленого схилу! Радянський прапор, товаришу Сокіл! Наш прапор!

Юнак забув про все. Він заспівав урочистий гімн Радянського Союзу, могутній «Інтернаціонал». Він співав його голосно, випроставшись на весь зріст і диригуючи руками. Сокіл підхопив. Гімн лунав у каюті корабля, але здавалося, що то лунають звуки з міжгір’я, що співає все — і скелі, і дерева, і густі кущі…

Але пісня закінчилася. Хвилинку в каюті панувала мовчанка. Потім Сокіл показав Василеві на небо:

— Здається, заходить великий дощ. Дивіться, яка хмара.

Справді, з-за гори повільно випливала велика темна хмара. Вона сунула низько-низько, майже торкаючись своїм важким тілом верховіття дерев. Очевидно, її помітили й Риндін з Гуро, бо, перевіривши ще раз кріплення щогли, вони поспішили вниз зі скелі. Хмара повільно вкривала все небо.

Ось уже впали перші важкі великі краплі. Вони прокотилися по склу ілюмінаторів, залишаючи на ньому широкі мокрі стежки. І майже зразу по тому дощ линув як з ринви. Це не був звичайний дощ, в якому можна побачити окремі краплини. Здавалося, що згори, з неба вода ллється просто великими бурхливими струменями, мов хтось там, угорі, просто перекидав одну за одною гігантські бочки, наповнені водою. Враз великі потоки води ринули поміж скелями вздовж схилів міжгір’я.

— Як то наші дістануться до корабля, — зітхнув Василь.

Сокіл, не відповідаючи йому, прислухався. Йому здалося, що він чує, як відчиняється зовнішній люк.

— Ідуть, ідуть! — радісно скрикнув Василь.

Ще через хвилину відчинилися двері каюти, і на порозі з’явилися Гуро й Риндін. Вода збігала з них на підлогу, вода вкривала їх з ніг до голови. Василь кинувся допомагати Риндіну скидати шолом.

— А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, — збуджено говорив він, зазираючи у вікно шолома.

— Еге, дощ такий, що будьте певні! — відповів йому Гуро. — Мені не доводилося бачити такого навіть під тропіками… Он, бачите, що робиться!..

Схили міжгір’я перетворилися на великі суцільні водопади. Вода мчала з них униз, створюючи на дні міжгір’я бурхливу річку.

— Може, ця вода винесе нас звідси? — сказав Гуро. Але, не чекаючи відповіді, махнув рукою: — Та де там!.. Варт лише згадати, як низько лежить ракета…

Василь дивився й собі у вікно. Якщо Гуро не бачив раніше такого дощу, то Василь і поготів. Адже йому не доводилося бувати навіть під тропіками. Ой, який дощ!.. Від одного погляду на нього людині ставало холодно. Василь відчув, що й справді у нього ніби змерзли кінчики пальців на ногах. І потім — ліва нога враз якось дивно затерпла. Що це ще за новина?..

Мимоволі Василь помацав рукою ногу біля коліна, де вона, здавалося, трохи набрякла, — і скрикнув. Його пальці намацали якусь гулю завбільшки з кулак.

— Що таке, Василю?

Василь злякано дивився на ногу. Біля коліна на штанях сиділо дивне створіння. Воно було округле, як півкуля, темно-червоного кольору. Воно не рухалося, короткі його лапи вп’ялися в штани.

— Помахай ногою, Василю. Воно звалиться!

Ні, це не допомагало. Огидна тварина цупко трималася.

Гуро взяв шомпол, яким він чистив гвинтівку, і спробував зштовхнути тварину з ноги. Але вона не відпадала. І тут Гуро впізнав, що де таке.

— Товариші, це кліщ! — вигукнув він. — Він насмоктався крові і тому отак набряк. Стій, Василю!

Шомполом він віддирав одну по одній лапи огидної істоти, не даючи їм вчепитися знов. Нарешті, кліщ упав на підлогу, безпорадно перебираючи в повітрі лапами. Блідий Василь обмацував коліно: як це він не чув, коли кліщ кусав його?..

Гуро закотив штани Василя, обдивляючись ранку. На тілі було виразно видно червону цятку. Звідси кліщ ссав кров.

— І ви не чули нічого? — здивовано спитав Риндін.

Василь мовчки похитав головою.

— Нічого дивного немає, — казав Гуро, обмиваючи ранку Василя спиртом. — Цілком можливо, що ця порода кліщів насамперед впускає в тіло якийсь свій сік, що далі робить тіло нечутливим.

— Нога в мене затерпла… тому я й звернув увагу, — промовив нарешті Василь.

— То ж то бо й є, — зауважив Гуро. — Ну, будемо сподіватися, що він не отруйний, цей кліщ. Здається, вони ніколи не бувають отруйними. Тепер мене цікавить, звідки він узявся тут? Не з Землі ж ми його з собою привезли?..

— Проліз крізь люк, коли ви виходили або поверталися, — висловив свою думку Сокіл.

— Несхоже на це… Та годі, Василю! Чого ти такий мов прибитий? Ну, кусав тебе кліщ, ну, зняли його. І все. В житті ще не таке трапляється. Треба не звертати уваги на такі дрібниці, — заспокоююче казав Гуро. — Кинь, хлопчику, не звертай уваги!..

— А ви, Борисе, зверніть увагу на вашу праву ногу. Здається, там такий самий сидить, —