Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

— Віддаю всього чуба за участь в експедиції на ракету! — віддано заглянув Сергій у веселі очі свого молодого діда. — Не підведу, дідусю…

— Та який я тобі дідусь? — зареготав Юрій Степанович. — От історія! Ну зови мене… «капітаном», чи що. А то — «дідусь»! Не хочу старіти. Зрозумів, юнго?

— Зрозумів, капітане. Дозвольте йти готуватися до виходу в космос?

— Ти знову за своє? Іване Германовичу, ви як? Можете довірити йому таку справу?

— Хай іде. Сергійко — хлопець надійний. Досвідченим космонавтом став ваш онук, Юрію Степановичу. Іди, Серьожо. Передай інженеру Синицину: хай він очолює загін.

— Єсть передати, товариші капітани космосу! — виструнчився перед екраном Сергій і, хвацько повернувшись, кулею вилетів з синетаріума.

Передавши розпорядження Новикова головному інженеру корабля Синицину, Сергій прожогом кинувся в свою каюту.

Магнітоходи, мов легкі черевики спринтера, так і мигтіли під ним.

— Ура, Мишко! — дав він з ходу стусана ведмедю-роботу, що стояв біля його ліжка. — Виходжу в космос, друже. А ти будеш вдома. Хоч ти й дивишся на мене, як підлабузник, а не візьму я тебе, клишоногого. Не візьму!

— Здрастуйте, юнго! Доброго ранку вам, володарю всесвіту! — раптом завчено промовив Мишко і схилився в шанобливому поклоні.

— Дурень ти залізний! — сміявся Сергій, лаштуючи космічне спорядження. — Залізяка ти нетямуща! Напхав я в твою голову і електроніки, і автоматики, і кібернетики — далі нікуди, — а відповісти мені по-людському ти все одно не можеш. Ні, Мишко, ніколи роботові не піднятися до мислення, зрозумів?

— Будь ласка! — спрацював у робота якийсь пізнаючий кібернетичний прилад. — Я згоден.

— Ну от! — зневажливо скривився Сергій. — «Порозмовляли» і досить. Замовчи краще, опудало. До побачення!

Біля магнітних катапультів уже зібралося чоловік з десять астронавтів.

— Заходити по двоє, — тихо розпоряджався Синицин. — Першими назовні вийдуть інженер Герасимчук та художник Євсєєва.

Сергій нетерпляче чекав на виклик, але Синицин немов не помічав його. Нарешті, коли востаннє відчинилися двері кабіни катапульти, головний інженер сказав:

— Ну, заходь, заходь. Вийдемо разом. Тільки без жартів, юнго. Космос пустунів не любить.

Могутній поштовх знизу був таким несподіваним для Сергія, що він на мить розгубився. Відчуваючи, що він кулею летить кудись у чорну безодню, юнак зціпив зуби, щоб не закричати від жаху.

— «Райдугу» вмикай! — пролунала в шоломофоні спокійна команда Синицина. — Чуєш, юнго: «райдугу!».

Сергій стис кулаки, і в ту ж мить перед очима замигтіли незнайомі сузір’я. Автоматична система орієнтації вирівняла його тіло обличчям до фотонної ракети, тихо рушила «райдуга» вперед.

В окулярах-локаторах з’явилася велетенська дивна споруда сергусіянської ракети. Далеко вперед, у напрямі руху, виходив якийсь блискучий шпиль. Поміж ним і гігантським дзеркалом по спіралі лаштувалися грона куль, утримуваних дисками і кільцями до двохсот метрів у діаметрі. Не можна було зрозуміти, де ж у цій споруді містяться люди, а де — двигуни і запаси пального.

— В тому й справа, — відповів на запитання Сергія Синицин, — що двигуни і пальне в такій ракеті займають найменше місця. Вся сила ракети — в отому дзеркалі. На нашу міру в ньому не менше півкілометра в діаметрі. Вигнутою, відбиваючою поверхнею воно повернуте назад. Через центральний отвір до точки фокуса через дві труби з кільцевих електромагнітних полів подаються атоми речовини і антиречовини, наприклад атоми водню і антиводню. Так у фокусі дзеркала утворюється неймовірної світлової сили спалах анігіляції. Промені, світла збираються в потужний сніп, відбиваються від дзеркала, яке в свою чергу «відштовхується» від світла і рухає ракету вперед. Як бачиш, юнго, у них все начебто простіше, ніж у нас. Та це на перший погляд. Вивести з планети у космос такого велетня, хай навіть частинами — цього завдання на Землі ми б ще не вирішили. До того ж секрет одержання антиречовини в промислових масштабах нам ще невідомий.

— А як же вони на субсвітлових швидкостях борються з зустрічними молекулами? їм це, мабуть, важче, ніж нам, бо в них площа дзеркала разів у п’ятдесят більша за площу передньої півкулі плазмольота.

— Цього я точно ще не знаю, юнго. Все ж треба гадати, що призначення отого майже трикілометрового переднього шпиля — якраз для боротьби з перешкодами в польоті. Запитай про це у своєї знайомої сергусіянки.

— У Лан? — перепитав Сергій, відчуваючи, як його щоки запашіли вогнем. — Вона як почне дивитися на мене своїми гіпнотичними очима, так у мене всі слова з голови вилітають. Дивлюсь я тоді на неї, радий, бадьорий та дурний, як теля у захваті, а розмовляти не можу. І чого воно так, Степане Климовичу?

— А так, — стримуючи посмішку, відповів Синицин. — Дуже це складна справа — дивитися в очі неземній дівчині. Особливо тоді, коли ти ще не готовий стати справжнім капітаном космосу.

— Та я, — аж захлинувся від образи Сергій, — я наступного сеансу зв’язку сам її своїм поглядом загіпнотизую. Ось побачите! Хай вона мій настрій переймає. Чого це я буду підкорятися?

— О! Це вже слова не хлопчика, а справжнього вовка космосу! — не втримався таки від сміху Синицин. — Ну, рушаймо швидше вперед. Балони з інтенсифікаторами вже он висять у просторі під ракетою, бачиш?

Сергій збільшив швидкість польоту «райдуги» і першим підплив до грона балонів, які непорушно висіли під черевом ракети. Підійшовши впритул до них, Сергій на мить вимкнув зовнішнє кульове магнітне поле, знову ввімкнув його на більший діаметр, захопив аж два балони, переможно оглянувся на Синицина і спрямував «райдугу» до плазмольота.

Кораблі сергусіян і землян, здавалося, висіли непорушно в чорній імлі космосу. Та Сергій знав, що хоч зараз двигуни ракети і плазмольота не працюють, обидва кораблі нестримно рухаються вперед, до штучної сонячної системи сергусіян. Попереду ще більше року дороги. Чотириста з лишком діб польоту на незвіданих ще коефіцієнтах прискорення! Сергієві й зараз не вірилося, що за цей час, доки плазмольот