Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

— А що? — відповів Курганов. — Я й вас ще навчу, Юрію Олексійовичу. Ви подумайте: наймолодшим з сім’ї Леїв, онукам нашого друга Дуга, — Лан і Дафру по вісімнадцять років, їх батькові Гіфру Лею — двісті сорок, а дідові — Дугу Лею — близько п’ятисот. А ви ж бачили, як цей майже п’ятсотрічний дідуган виходить з штопора на своєму літальному апараті або бігає? На цій планеті не роки відіграють роль, а схильності й характер.

— Всі ми перед сергусіянами майже діти, — сказав Новиков. — За віком і за історичним розвитком взагалі. Все — як у якійсь чудовій казці. От як ще я зустрінусь з своїм батьком, тоді в будь-яке чудо, створене сергусіянами, без застережень буду вірити.

— Та вже й до зустрічі небагато залишилося, — приліг до друзів Петровський. — А секрет незвичайного довголіття сергусіян, по-моєму, тепер уже майже ясний. Він полягає в могутній іонізації всієї атмосфери Сергуса-один негативними іонами. У нас, на Землі, в високогірних районах Абхазії немало людей і раніше жило до півтораста років. Тепер там загальна тривалість життя людини піднялася до двохсот років. Цим люди зобов’язані піднесенню життєвого рівня і високій іонізації повітря. В одному кубічному сантиметрі ми там знаходили до двадцяти тисяч негативних іонів, а в квартирах промислових центрів ще зовсім недавно містилося всього сорок-п’ятдесят життєдайних молекул.

І не треба особливих пояснень, чому, наприклад, в тій же Абхазії рідко зустрічаються хвороби серцево-судинної системи, крові і кровотворних органів, нервової системи, ендокринного апарату, дихальних шляхів та інших захворювань, яких на рівнинах поки що багато. Ще в тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятому році в селищі поблизу Ісфагана в Ірані помер стодев’яностоп’ятилітній іранський селянин Саїд Алі Салехі. Це була тоді межа довголіття на Землі. Він все життя жив у горах і за все життя нічим не хворів, розумієте?

— Навіть на нежить? — навмисне недовірливо сказав Курганов, під’юджуючи свого колегу на дальше пояснення. — Якось не віриться, Юрію Олексійовичу.

— А я вам кажу, що не хворів! — запалився Петровський. — Нічого було йому хворіти там, в горах, де життєдайних негативних іонів більше, ніж на рівнинах. В гірській місцевості повітря завжди високо іонізоване, краще проводить електрику. Там активніше йде утворення негативних іонів від безперервного впливу на молекули газів ультрафіолетового і корпускулярного випромінювання сонця, радіоактивних речовин ґрунту, космічних променів та інших іонізаторів атмосфери. Ось чому в горах завжди легко дихати…

— Але такого повітря, як тут, — захоплено сказав, дихаючи на повні груди, Курганов, — нема ще в жодній гірській долині Землі.

— Буде, Олексію Платоновичу, обов’язково буде! — переможно відійшов від покладеного на лопатки Сергія дід Юрій. — Тут наш спектрометр аероіонів зареєстрував близько двох мільйонів негативних іонів в одному кубічному сантиметрі. І це — в будь-якому куточку Сергуса-один. А шкідливого озонування нема, розумієте?

— Не зовсім, — сів на піску Сергій. — Значить, іонізація може бути шкідливою?

— Все шкідливо, що береться над міру, — підхопив думку Юрія Чуєва Курганов. — Як і наші загоряння під цим голубим сонцем. Треба більше рухатись. Це голубе світило і є тут головним іонізатором атмосфери, його потужні ультрафіолетові випромінювання слабшають лише на чотирнадцять годин, коли світить Зірка Золотого Крила з її життєдайними випромінюваннями. Сергусіяни самі створили таку сонячну систему, яка всіма властивостями сприяє надзвичайному довголіттю.

— Та й не в сонцях лише справа, — заперечив Новиков. — Адже весь Сергус-один покритий сіткою потужних іонізаторів і регуляторів. Ось взяти хоча б це озеро. Це теж іонізатор.

— Так, у цьому нам є чому повчитись у наших друзів, — згодився Курганов. — От повернемося додому і візьмемося за справу.

— Доки ми повернемося, там без нас відбудеться ціла революція в перетворенні природи, — замислено подивився в небо Юрій Чуєв. — Адже наш плазмольот вже давно доставив на Землю подарунок сергусіян — розрахунки по створенню іонізуючих штучних сонць. Та про це як дізнається наш старійшина науки Кедров, він усе людство мобілізує на боротьбу за довголіття. Доки ми летіли на Сергус, на Землі минуло близько ста років. Як хочете, а я вірю в те, що на Землі вже діють надпотужні іонізатори на тих штучних теплових сонцях, про які ви мені розповідали. Та за цей час люди Землі вже, мабуть, так змінили атмосферу планети, що вона стала кращою і здоровішою за сергусіянську!

— І люди на Землі вже живуть довше? — запитав про своє заповітне Сергій. — Як хотілося б, щоб, повернувшись, ми застали живими тих, з ким прощалися!

— Гадаю, що застанемо, Сергійку. Он наші кити науки Олексій Платонович та Юрій Олексійович провели розрахунки, які показують, що люди Землі з допомогою сергусіянських іонізаторів років за двадцять-тридцять змогли підняти наявність іонів в атмосфері планети до мільйона одиниць на кубічний сантиметр. Наш шановний Олексій Платонович запевняє, що цього досить, щоб знищити всі шкідливі мікроби на всіх континентах, а людський організм врятувати від старіння на двісті-триста років. А доки ми повернемось, земляни і не того ще доб’ються.

— Уявляю себе двохсотрічним парубком, — засміявся Сергій. — А двохсотрічні дівчата будуть ще бадьорими?

— Люди не будуть помічати віку і залишаться міцними і бадьорими на кілька століть, як наші друзі-сергусіяни.

— О! — поглянув на годинника Новиков. — Через три хвилини — початок свята Ранкового Привіту.

— Підготуємося, товариші! — піднявся Юрій Чуєв.

Всі астронавти поспішно піднялися і, одягнувши білі накидки і зручні сандалі, стали півколом біля озера.

Очі людей звернулися в чисте і прозоре небо Сергуса. А воно в цю хвилю було повне фарб і світла. Легкі пір’ясті хмарки, з одного боку рожеві від Зірки Золотого Крила, яка вже сховалася за небосхилом, і ультрамаринові з другого від сяйва Сонця Голубих Променів, м’які переходи від рожевих до голубих тіней створювали дивовижно красиву і свіжу картину сергусіянського ранку.

— Летять! — першим помітив у небі кілька світлих крапок Сергій. — Всі білі. Це родина Леїв.

— Красиво летять! — як завжди, захоплювався кінооператор Корчак, направляючи в небо об’єктив портативної кінокамери. — Які кадри!