Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій
І все-таки коли Ом-Канл нагнувся, щоб пройти до шатра, над вухом мисливця тихо прошелестіло (чи тільки здалося, що прошелестіло?): «Дякую…»
Усередині було задушливо, горів вогонь, але світла майже не давав, тільки нестерпно чадів; дим збирався в отворі у стелі, клубочився там, гадюкою звивався в кільця. Дівчинка лежала біля самого вогнища, і Ом-Канл мимоволі здивувався, що дитина не пітніє, хоча їй, мабуть, нестерпно жарко. Потім здогадався: через хворобу. Омертвіння тіла, звичайно ж, не дає їй що-небудь відчувати.
Присівши, Ом-Канл напружено вдивлявся в обличчя Pi-Даль. Схоже, недуга здолала дівчинку не до кінця: вона почула сторонні звуки й розплющила очі із запаленими почервонілими повіками. «Плакала», — зрозумів Ом-Канл. Ну звичайно, адже вона, на відміну від маленького Са, розуміла, що відбувається. І зараз, напевно, розуміє. «Цікаво, їй казали про Квітку? Чи змовчали, щоб не засмучувати? Зрештою, вони ж не могли бути впевнені, що я погоджуся».
Однак розширені зіниці Pi-Даль переконали молодого мисливця: вона знає — їй казали!
Але ніхто ж не міг напевне поручитися, що він погодиться!
Розгніваний, Ом-Канл підхопився, щоб піти геть. Він покарає цих самовпевнених нахаб, які вважають, начебто здатні керувати іншими людьми! Він…
Він вкляк, осікся, наразившись на погляд Рі-Даль. Дівчинка здогадалася про рішення мисливця — і вже вважала себе мертвою. Очима вона вказала на гірку подушок: хоч убий, щоб не мучитися! Задуши — тихо, і ніхто ніколи не запідозрить тебе в причетності.
Ятру зціпив зуби, проклинаючи кам’яну гадюку, себе, Лe-Тонда, відлюдника — геть усе! І почав знімати одяг.
Рівне сяйво Квітки охопило все шатро — і, схоже, було настільки сильним, що його помітили навіть зовні. Стурбований Елл-Max зазирнув сюди, але швидко, тільки-но зрозумів, що відбувається, зник.
…Найважче було розбинтовувати груди, до яких Ом-Канл прив’язав Квітку. Адже мусив ні на мить не впустити її, тоді всі зусилля пропадуть намарне.
«Може, це і є вихід? Щоб не надавати переваги нікому, не терзатися потім від вибору…» Але у свідомості Ом-Канла відразу пролунав голос наставника: «Це теж твій вибір: смерть для двох замість смерті для одного».
Pi-Даль невідривно стежила за ним, в очах стояли сльози — завмерли в кутиках і немов скам’яніли двома самоцвітами.
…А віддати Квітку виявилася дуже легко. Ом-Канл поклав її на груди дівчинці, туди, де билося серце, і вийшов з шатра.
* * *
«Коли ж Ом-Канл зробив це, донька вождя негайно ожила й весело кинулася йому на груди, тепло дякуючи за свій порятунок. Однак мисливець вирік: „Негоже приймати мені твою вдячність, бо не міг я по-іншому вчинити. Адже ти — донька вождя мого“. І з повагою вклонився їй».
* * *
…відпихнув убік Елл-Маха, який потикнувся був з подякою й рушив до власного шатра. Все потім, цю частину плодів свого вчинку він збере згодом. Його більше цікавила інша.
Ір-Мень сиділа, оточена цілою зграєю бабів, — вони колисали її й не давали отямитися. Ймовірно, ще й напоїли відваром із джакки, від якого до горла підступає байдужість, а розум затуманюється.
Ір-Мень намагається щось сказати, але не може. Так, точно джакка.
Малюк Са лежить за їхніми спинами; Ом-Канл розкидає жінок, із відстороненим здивуванням спостерігаючи за собою. Розуміє: цього йому ніколи не пробачать, — але стусанами виганяє бабів геть. Вони повернуться згодом, щоб відходити Ір-Мень і поховати дитину… тільки не зараз…
Дружина, як і раніше, намагається щось вимовити. Напевно, хоче розповісти, як сталося, що її обпоїли. Ні, нехай навіть не намагається. Йому це зовсім не цікаво знати. Він хоче бачити свою дитину. Наостанок.
Про те, що в наметі надто вже осяйно, Ом-Канл здогадується зі значним запізненням. Але однаково не може збагнути, де джерело світла. Адже полум’я багаття майже згасло.
Він бере на руки тільце сина. Тверде, ніби вирізьблене з дерева, воно вже майже не гнеться, тільки живуть ще оченята, що колись так радували Ом-Канла. Молодий ятру згадує, як його захват передавався синочку і як весело сміявся Са, захлинаючись від почуттів, що переповнювали його.
І — ніби час повернув назад — малюк посміхнувся батькові!
А потім потягнувся рученятами до батькового носа!
Але цього не могло бути, бо Са скам’янів уже до самої шиї. Ом-Канл судомно ковтнув слину й обернувся до дружини, немов бажаючи отримати підтвердження, що не спить і не збожеволів від останніх подій. Ір-Мень дивилася на чоловіка із благоговінням, але не на обличчя його, а нижче, на груди. Туди, де навіть дотепер шкіра, обпалена Квіткою, віддавала болем.
У першу мить, коротку, але огидну, Ом-Канл хотів покласти Са назад. Потім, ясна річ, зрозумів, що цим може перешкодити… чомусь.
Вигнувши шию, молодий мисливець примудрився глянути на шкіру в тому місці, де до неї була прив’язана Квітка.
Са, скривджений такою кричущою неуважністю до своєї персони, агукнув і ткнув батька ніжкою в плече. Не відволікайся, мовляв.
Опік на грудях світився. Силуетом проступало на них зображення Квітки — і саме воно рівним сяйвом опромінювало шатро. Воно ж, найімовірніше, і врятувало дитину.
Ом-Канл посміхнувся — гірко й водночас із полегшенням, — дбайливо уклав маля в ліжечко й пішов збирати речі. Надягаючи нову сорочку замість пошарпаної в дорозі, він помітив, що сяйво пробивається й з-під неї. І навіть з-під куртки, надягнутої поверх сорочки та наглухо застебнутої.
Потім подумав, що, напевно, і так усі бачили, коли він ішов від намету Елл-Маха. То яка різниця…
* * *
«І вирішив Ом-Канл, що диво подароване йому горою аби, залишивши своїх одноплемінників, присвятив він решту життя свого самітництву й став спадкоємцем того, хто допоміг йому порадою. Ом-Канл пішов із селища.
Легенди переповідають, що світло Квітки, яке оселилося в його грудях, наділило Ом-Канла безсмертям. Відтоді живе він високо, в одній із далеких печер, куди не в змозі залетіти й орли-царі. Однак якщо хтось конче потребуватиме допомоги — прохачеві вдасться відшукати пристановище Ом-Канла Світлоносного. І той обов’язково допоможе стражденному, якою б немислимою не видавалася поміч, що нагадує часом диво».
* * *
Подальші події я пам’ятаю погано. Йут-Лад закінчив переповідати легенду саме тоді, коли ноші опустили. Я огледівся: ми знаходилися на кам’яному майданчику. Більше я нічого не помітив, оскільки дія джакки вже стала майже непомітною. А от біль навпаки, проступав в моїй свідомості, немов світлина під час проявки.
Я зціпив зуби — скоріше за звичкою, ніж
