Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій
Словом, не було вже ніякого сенсу робити вигляд, що я настільки ж витривалий і нечутливий до болю, як ятру. Я вчинив так, повторюю, за звичкою… і ще, мабуть, для мене мала значення думка цих людей.
Поступово я почав провалюватися в якусь порожнечу, у безпам’ятство — і далі пам’ятаю фрагментами, занадто вже розрізненими, щоб скласти з них скільки-небудь цілісну картину того, що відбувалося.
Пам’ятаю якусь розмову неподалік від себе, хоча хто, з ким і про що говорив, я не розібрав. Темніло — але знов-таки, я не знаю, насправді чи це тільки здавалося. Ніч… вона пройшла непомітно, розтягшись у неймовірно подібні одна до одної хвилини, що складалися з болю й спроб цей біль приборкати. На жаль, листків джакки в ятру більше із собою не було.
Перед сходом сонця мене пересунули до краю майданчика так, щоб я бачив ту ділянку гірських вершин, де має зійти світило. Поруч зі мною стали навколішки ятру. Коли ж на небо випливло сонце, нестерпно яскраве, воно чомусь нагадало мені мій упредметнений біль, — всі навколо зарухалися. Горці перенесли мене в центр майданчику, і наді мною схилилося чиєсь обличчя. Із запізненням я впізнав його. Це був Де, той юнак, який побічно винен був у тому, що я зірвався з «гусениці». Разом з тим можна пояснити, чому я не відразу впізнав його: Де ніби постарів на кілька десятків років, глибокі зморшки прорізали шкіру його обличчя… і ще дещо перешкодило мені тоді: відволікло увагу Сяйво. Воно виходило звідкись із Де, з ділянки його грудної клітки. Я подумав, що марю, що розповідь Йут-Лада викликала в мені ці марева.
Потім я знепритомнів.
Коли ж отямився, то виявилось, що я знову на ношах — але цього разу ми рухалися вниз, у селище. І знову припущення, одне чудніше за інше, здолали мене. Тому що варто було мені підвестися на лікті й подивитися на свою ногу — і я міг упевнитися: вона не просто не боліла, але й взагалі виглядала так, начебто ніколи не існувало того перелому. (Згодом я мав можливість переконатися, що перелом все-таки не був плодом моєї збудженої уяви. Кістка зрослась погано, і я дотепер кульгаю — це не зовсім приємно, але значно краще тих перспектив, які відкривалися переді мною колись).
Отже, диво, безсумнівно, сталося. Але — не міг же я справді повірити, що мене вилікував легендарний Ом-Канл! Моїй свідомості й так довелося нелегко, бо складно примиритися із самою ймовірністю подібних цілительських здібностей. А ще й з безсмертям?!
Я припустив, ніби те що сталося, пояснюється набагато простіше. Скажімо, Де, який переживав із приводу моєї травми й своєї, нехай і непрямої, провини, зусиллям волі викликав у собі стан Світлоносного. Щоправда, зморшки на його обличчі… ну, припустимо, це — побічний результат володіння даром Світлоносного.
Я глянув на Де — юнак зараз не світився, і лице його, як і колись, було без тих жахливих зморшок.
…Зрештою я запитав у Йут-Лада, що ж відбулося тоді на тому майданчику. Він глумливо посміхнувся й поцікавився, а що я думаю із цього приводу. Вислухавши ідею щодо Де, він кивнув: «Ти майже вгадав. Тільки це був не Де. Це був його старший дядько. Колись давно він відчув необхідність піти — і пішов. Іноді ми відвідуємо його, але не надто часто. І зрідка він допомагає нам».
«Чому він пішов?»
«Він заслужив спокій. І хоча довго не бажав використати своє право, зрештою зволів зробити це. Так найправильніше».
«Це через сяйво?»
Йут-Лад здивовано подивився на мене: «До чого тут сяйво?»
Більше розмовляти на цю тему Йут-Лад не захотів, відмовчувалися й інші учасники…
От і все, що мені вдалося довідатися про цей дивний звичай. Поза сумнівом, ми маємо справу з феноменом, що ще чекає свого допитливого дослідника.
(Соверин Троніг. «Наше життя серед ятру». - С. 156–158)
* * *
Ле-Тонд прийшов через місяць. На той час колишній відлюдник уже помер, і Ом-Канл поховав старого, як той і просив: зіштовхнувши з краю майданчика в прірву. Тіло розбило спокій туманних хвиль там, унизу, а потім зникло за ними.
Відтоді — і до самого приходу наставника — Ом-Канл жив самотою. Спочатку було складно. Сяйво палало-горіло на його грудях й не давало спокою ні вдень, ні вночі, ні уві сні, ні наяву. Особливо наяву.
Потім сяйво почало тьмяніти. Спершу він злякався, але помізкувавши, дійшов висновку, що нічого страшного в цьому немає. Навіть навпаки — незабаром Ом-Канл спав уже без мук і міг нормально рухатися, не турбуючись про те, що необережний крок або занадто різкий поворот голови заподіють йому біль. Нарешті одного разу воно взагалі зникло, не залишивши після себе нічого — шкіра на тому місці, де колись проступав сяючий силует Квітки, тепер була такою ж, як і колись.
Ом-Канл пристосувався до життя відлюдника й навіть знаходив у ньому певні переваги. Покійний старий встиг багато чого пояснити молодому ятру: показав джерела із чистою водою, місця збору коренів і плодів; Ом-Канл, до того ж, відшукав кілька звіриних стежок, оскільки від м’яса він відмовлятися не збирався.
Єдине, що турбувало — безліч вільного часу. Що з ним робити, Ом-Канл не знав. Він наповнив льох-льодовик запасами м’яса, яких вистачило б на кілька років уперед. Він назбирав і насушив коріння — і розвісив їх у місці, недоступному для тутешньої колонії мишей. Нарешті він заготовив про запас хмиз. А далі що?!
Але саме тут з’явився Лe-Тонд. Першої миті Ом-Канл злякався. Раптом у селищі знову трапилося якесь лихо і їм там дуже потрібен він, вірніше, його дар зціляти?! А дару-то немає…
— Добре живеш, — проронив Ле-Тонд, оглянувши печеру. Він вислухав розповідь про останні дні відлюдника й кивнув, жестом даючи зрозуміти, що Ом-Канл усе зробив як слід.
— І що далі? — запитав наставник.
Молодий ятру розгубився. Він і сам замислювався над цим — і жодного разу не зміг відшукати хоч настілечки зрозумілої відповіді.
— Збиваєшся з ритму, — незворушно вказав Ле-Тонд. — Погано. Я так і не навчив тебе контролювати власне дихання.
— Пробач, наставнику.
— То що ж ти
