Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

(Соверин Троніг. «Наше життя серед ятру». - С. 154–156.)

* * *

«У ті часи, коли ще не існувало держави Пресвітлих, коли не народився ще навіть Хреган-Засновник, а ятру не були зв’язані жодними угодами й корилися лише своїм Богам, — мешкав тоді в одному селищі молодий мисливець на ймення Ом-Канл. Був він сильним і спритним, справжній добувач, від якого залежить добробут рідного селища. Нічим особливим серед своїх однолітків він не вирізнявся, однак сподобався одній дівчині; та й сам він, правду кажучи, був небайдужим до неї. Чого ж тут довго думати? Одружилися вони, отримавши благословення старійшин селища й Богів. Але, видно, так їм судилося — довго не могли вони зачати дитину. Минуло три роки; і лише після того, як сходила дружина Ом-Канла до відунки, яка жила по той бік ущелини Крини, народився в них хлопчик — та такий гарненький, такий веселий, що не могли натішитися ним не тільки батьки, але й кожен, хто бачив дитину.

Ріс хлопчина не щоднини, а щогодини — й був життєрадісним і здоровим малюком, якому всі пророкували щасливе майбутнє.

Та відомо ж: „ходить із щастям в обіймах лихо…“»*

*(Тут і далі наведено уривки з «Легенди про Світлоносного»; цитується за книгою «Перекази ятру» (упоряд. Р. і С. Троніги).

* * *

Мархура, розкішного звіра з довгими, спіраллю закрученими рогами, несли попарно, міняючись. Ом-Канл намагався йти розмірено, хоча ноги самі собою прискорювали крок. Кортіло швидше опинитися вдома, вбігти в намет, обійняти Ір-Мень, підхопити босоногого здорованя Са, покружляти — і слухати дитячий сміх, схожий на лавину із дрібних гладеньких камінчиків!.. Як швидко летять роки! Ще п’ять років тому Ом-Канл й Ір-Мень без надії дивилися в майбутнє, бо вже зневірились зачати дитину! І ось тепер…

— Не так швидко, — спроквола зауважив Лe-Тонд, який тягся позаду. — Стеж за диханням. Збиваєшся з ритму.

Ом-Канл відчув, як вуха його починають нагріватися, перетворюючись на два маленьких сонця. Перше, чому вчать кожного ятру — правильне дихання. Це особливо важливо для мисливця, адже той повинен уміти володіти своїм тілом, а це досягається насамперед завдяки контролю над диханням. Здобувач, який сопе в засідці, прочекає до скону віків, а звірі обходитимуть його десятою дорогою.

Сповільнивши крок, Ом-Канл спробував виповнити своє серце спокоєм.

Але спокій розбився на хвилі озерних брижів, щойно мисливці ввійшли до селища. Бо перші ж погляди, кинуті на Ом-Канла дітлахами, які вовтузились в пилюці, виявилися сповнені лиха — лиха, що вже сталося.

Передавши мархура жінкам, добувачі відправилися до своїх шатрів. Не кваплячись, немов цим можна було відвернути нещастя, зробити його нездійсненим, Ом-Канл увійшов до себе (а дихання — рівне й спокійне!).

Са лежав на шкурах, нерухомий, схожий на уламок білого мармуру. Поруч завмерла, обхопивши себе за плечі, Ір-Мень.

— Що?

Вона мовчить, її очі — два бездонних провалля; упадеш у такі — летітимеш вічність, так і зістаришся, й умреш — не досягши дна.

Потім Ір-Мень оживає і розпачливо шепоче:

— Кам’яна гадюка.

І лишається Ом-Канлові сідати поруч із дружиною, перетворюватися ще на одну статую. Бо живе кам’яна гадюка не поміж каміння, а в галуззях тих чагарників, які зазвичай ростуть біля джерел. Названа ж кам’яною, оскільки після її укусу тіло ціпеніє; не відразу — поступово, день за днем. Спочатку оніміє місце навколо ранки, потім — далі й далі…

Кажуть, тим щастить, кого кам’яна гадюка кусає в голову.

Малюка Са вкусила в ногу.

— Ні! — кричить Ом-Канл. Йому байдуже, що збилося дихання і серце гупає невиправдано швидко; вони з Ір-Мень надто довго чекали Са, щоб тепер так легко здатися!

— Я схожу по той бік Крини, до відунки…

Дружина зупиняє його ледь помітним порухом голови:

— Марно. Ти ж сам знаєш, вона не приймає чоловіків. Та й ніхто ніколи не міг вилікувати від укусу кам’яної гадюки.

Звичайно, Ом-Канл знає! Та він не може сидіти, утамовуючи дихання і спостерігаючи, як помирає його єдиний син!

Але що ж його робити?! Йти до будь-кого з цілителей нема сенсу, бо жоден не допоможе, просто не здатен допомогти.

— Як це трапилося? — голос Лe-Тонда, котрий щойно ввійшов до шатра, змусив Ом-Канла здригнутися.

Навіщо наставник запитує? Чи не однаково, як?

Ір-Мень усе-таки заговорила.

Сьогодні їй треба було сходити до джерела за водою, а малюк Са ув’язався за мамою. І от коли Ір-Мень набирала воду, дитина пішла до чагарнику, який ріс неподалік.

…Він не кричав, але жінка раптово відчула щось — і обернулася. Са тихенько опускався на землю, широко розплющеними оченятами дивлячись на гнучку стрічку коричневого кольору. Ір-Мень здогадалася, що це була кам’яна гадюка, набагато пізніше — а тоді лише кинулася до дитини, розуміючи, що не встигне добігти, підхопити… — вберегти й поготів!

На її волання прибігли сусідки, допомогли донести знепритомнілого Са до намету. Відун, що його покликали до хворого, тільки руками розвів, визнаючи власну безпорадність…

Ле-Тонд вислухав історію мовчки. Здається, його зовсім не цікавила розповідь Ір-Мень, хоча саме він просив її про це.

Коли жінка замовкла, по-дитячому, з надією дивлячись на літнього мисливця, Лe-Тонд повернувся до Ом-Канла:

— Що збираєшся робити?

Той обережно знизав плечима: що тут поробиш? Але навіщось же наставник запитує про це!

— Згадай про відлюдника, — сказав тоді Ле-Тонд. — Може, він і не врятує дитину. А може — врятує.

* * *

«Згадав тоді Ом-Канл про відлюдника, який жив високо в горах, харчуючись лише тим, що збирав, та тим, що зрідка приносили йому пастухи й мисливці ятру. Бо вважалося, що відлюдник цей, завдяки способу життя свого, наблизився до Богів. Не раз лікував він тих, хто хворим приходив до нього; але рідко траплялося це, адже дістатися до обителі відлюдника було нелегко.

Але Ом-Канл не бачив іншого виходу — тому, обійнявши на прощання дружину й поцілувавши в чоло сплячого сина, у якого вже оніміла вся ліва нога, пішов молодий мисливець у гори шукати житло відлюдника».

* * *

Небеса ридали; Ом-Канл уже двічі послизнувся на мокрій стежці й один раз ледве не зірвався в прірву, що очікувально скалилася іклами-каменями. Але він не міг баритися: щомиті смерть відвойовувала ще трохи від тіла Са.

Дорогу до обителі відлюдника Ом-Канл пам’ятав погано. Молодий мисливець був там дуже давно, коли Лe-Тонд після отримання Ом-Канлом другого імені вчив юнака майстерності добувача. Тоді перед молодим ятру немов відкривався