Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

Це вже потім виявили. Спершу звернули увагу на інше: зник телефонний зв’язок, а з ним і електрика. Таке на Острові бувало, але рідко, і неполадки швидко усували; цього ж разу аварія трапилася пізно ввечері, попереду була ніч…

Як виявилося, дуже довга ніч.

Потім фахівці встановлять: відключення електрики відбулося випадково, те ж і з телефонним зв’язком, всі лінії справні, явних причин для занепокоєння немає.

За винятком того, що Острів Блаженних на три дні зник зі світу.

Точніше, три дні минуло для світу, на Острові ж тільки почалася й закінчилася ніч. І поки над свинцевими листопадовими хвилями Атлантики кружляли міністерські гвинтокрили, поки супутники з космосу займалися фотозйомкою й передавали невтішні результати на Землю, поки розсікали згадані хвилі катери з пошуковими бригадами — весь це час мешканці Острова здебільшого преспокійно спали. Ну, дехто, звичайно, буянив, хтось вкотре намагався виготовити тости (на собі), хтось бубонів давньоримською з моторошним дублінським акцентом…

Охоронці, позіхаючи й проклинаючи горе-електриків, бродили по периметру й прохромлювали ніч ліхтарними променями. Хвилювалася в загонах худоба, огидно вили пси, акантофтальмуси в акваріумі плавали біля самої поверхні, ну хіба вистрибувати з води не намагалися.

І пагорби, не варто забувати про пагорби, які кудись тієї ночі зникли. Та й Каменів шкода — у цих руїнах Колін Дженроу любив провести годинку-другу: дуже заспокійливо вони впливали на пошарпану рутинними турботами душу губернатора.

Про ту ніч? Усе. Нічого більше розповідати, пане інспекторе. До речі, уже приїхали — ось вони, Камені, точніше, те, що від них залишилося. Самі бачите…

* * *

Кам’яні крихти впереміш із землею — от і все, що вдалося знайти на місці Каменів — раніше величного кола менгірів, дуже схожого на знаменитий Стоунхендж. Макферсон покрутився тут, носом землю порив (фігурально кажучи) — але був змушений здатися. Жодної зачіпки, нічого, що проливало б світло на таємничі події тієї ночі.

— Можна подумати, божевілля заразне й передається повітрям — землі, воді, вітру, — кривлячи вузькі губи, пожартував Макферсон. — То що, як ви самі це собі пояснюєте, пане Дженроу?

Губернатор зніяковів. Відбувся жартом щодо «масової втрати пам’яті на три дні» й «капосних інопланетян». Макферсон рвучко кивнув і запропонував їхати до лікарні: він хотів би оглянути хворих, поговорити з ними, якщо пан Дженроу не заперечує. Той не заперечував — і поки мчали в джипі вниз вузьким серпантином дороги, все мучився сумнівами: помітив Буль його зніяковіння? Чи взяв, так би мовити, слід?

Інспектор, коли про щось і здогадувався, вигляду не подав. Був увічливий, турбувався про хворих (на які теми з ними можна говорити? як довго?), розпитував їх про різні речі, що, ніби, й очевидного стосунку до таємниці Острова не мали. Ні обличчя його, ні поведінка не змінилися, однак Дженроу раптом зрозумів: Макферсон на особливий успіх уже не розраховує. Так, працює для очистки совісті.

І Дженроу розслабився.

А розслабившись, проґавив момент, коли у двір п’ятого корпусу назустріч інспекторові вийшов Ельф. Був він, як і всі пацієнти, акуратно одягнений, коротко пострижений і, в принципі, мав би радіти життю — але, як завжди, не радів. Швидше, у погляді Ельфа панувала — і здавалося, пануватиме завжди! — незборима туга за іншими краями, за іншим підсонням, і морем, і піснями іншими. Губи злегка скривила сумна посмішка вічного чужинця, вигнанця, якого годі зрозуміти; він притис праву долоню до серця, велично вклонився Макферсону й вимовив, із цим своїм дивним акцентом:

— Сер, наскільки я знаю, ви приїхали на Острів у зв’язку з недавніми подіями. Дозвольте допомогти вам і позбавити від тривоги й пана директора, — він уклонився Дженроу, — і місцевих жителів. Бачите, це я на три дні занурив Острів у безодні позачасся — на жаль, на більше мені не вистачило сил. Я думав… А втім, це не важливо. Прошу про одне: коли ви маєте намір когось покарати за те, що сталося, карайте мене.

— Та він божевільний… — втрутився був із поясненнями Дженроу, проте інспектор холодною, твердою рукою відсторонив його. Блиск в очах Макферсона свідчив: бультер’єр уже вп’явся зубами у здобич. (Фігурально виражаючись).

* * *

— Розкажіть мені про нього, — зажадав інспектор. Вони сиділи вдвох у кабінеті губернатора, і Дженроу гарячково намагався зметикувати, як же йому діяти далі. Щоб виграти час, він запропонував Макферсону перекусити — той, як не дивно, погодився.

Ельфа поки що відправили до його кімнати й біля дверей поставили охорону.

Нібито він мав намір утекти! (Точніше — нібито міг! І ніби вже давно, коли б міг, не втік би!)

Так, Дженроу відчував, що зараз на межі. Треба неодмінно збити інспектора зі сліду, та поки він міг тільки розповісти Макферсону правду — не всю, а ту, котра була відома багатьом.

— …найтихіший, безпроблемний пацієнт. Потрапив на Острів уже з першою партією, судячи з документів — до цього утримувався в дублінській психіатричній лікарні. Вважає себе сіідши, тобто одним з представників давнього чарівного народу… зазвичай вони сідами називаються, як і пагорби, у яких, за переказами, жили сіди… якщо хочете знати подробиці…

— Подробиці про сідів і сіідши — згодом, — відрубав Буль. — А загальне поняття я маю, пане Дженроу. Тому давайте-но від загального до деталей. У що саме вірить ваш пацієнт?

— Я знаю, ви не вірите мені, — посміхаючись, казав зазвичай Ельф. — Надто велика розбіжність часових потоків. Ви, люди, не тільки живете менше, ніж колись, ви зовсім втратили пам’ять… коріння… традиції. Ви ж навіть собі не вірите.

— А ви, значить, не людина?

— А я — сіідши, з народу, що живе в пагорбах.

— Ви чимось відрізняєтеся від звичайних людей?

Він знову посміхався, сплітав тонкі пальці:

— Усім. Там, де ми живемо, час інший. І життя інше. Там усе — інше. Та й ми — не люди, зрозумійте це, пане Дженроу.

— Ви сказали, що живете в пагорбах…

— Так. Живемо, жили, будемо жити. Для вашого «тут і зараз» точне визначення підібрати важко. Я вже казав: час плине по-різному. Я пам’ятаю цю землю зовсім іншою, я вже жив, коли люди відраховували час від створення світу, коли вони ще пам’ятали колишніх господарів цієї землі.

— І як же ви опинилися тут? Чому не повернетеся у свої пагорби?

Він похитав світловолосою головою:

— Не можу. Розбіжність, як виявилося, надто велика: я відрізаний від колишніх джерел сили і безпомічний, як немовля. Або, якщо хочете, ніби кожен з