Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

Антуан кивнув.

— От і добре. Ну що, наскільки я розумію, нам час. Автобус незабаром під’їде.

І вони пішли — а ми дивилися їм услід.

— «Друзі», — посміхнувся Чистоплюй. — «Мої друзі»! Все-таки вони ті ще диваки, мої дідусі, еге ж?

10. Казки зі щасливим кінцем — вони для дітлашні, я це зрозумів. Тому що їх — кінців, фіналів, завершень — насправді взагалі не буває, ні щасливих, ні нещасних. Справжнє життя триває, а в історії… Отут все залежить від оповідача, це я теж зрозумів. Від того, на якому моменті він закінчує розповідати історію — від цього вона сама й виходить щасливою або нещасною.

А наша?

День батьків закінчився. Ті з них, хто приїхав сюди на своїх машинах, поступово роз’їжджали-ся, інші, у тому числі і людики, чекали рейсового автобусу, що довезе їх до міста. Мій тато, як і раніше, морочив голову пані Мимрі, і я вже почував по її лютому погляду, що найближчим часом у мене почнуться «важкі деньочки», як любить говорити Зірвиголова. Але, якщо чесно, нас усіх попереду очікували важкі деньочки, просто ми, хлопчиська, про це знали, а інші ще ні.

Що з того, що ми думали одне, а трапилося зовсім інше?

Автобус приїхав, і людики, помахавши нам руками, сховалися в його чорному блискучому пузі. Потім вони з’явилися у вікні й дивилися на нас доти, поки автобус не повернув за ріг.

— А тепер, молоді люди, у мене до вас буде серйозна розмова!

Директриса вже стояла за нашими спинами, і її погляд не мав нічого спільного із щасливими фіналами казок.

Ми повернулися й хором, не змовляючись, відповіли:

— Так, пані Мимро?

СЯЙВО КАМ’ЯНОЇ КВІТКИ

(з циклу «Легенди Ільсвура»)

Зізнатися, дружина відмовляла мене від участі в ініціації.

— Так, — повторювала вона, — ми етнографи, дослідники, твоя правда… але це надто небезпечно.

Я погоджувався, однак небезпека тільки робила авантюру привабливішою. Крім того, існував ще один фактор, який не можна було не враховувати. Ми жили серед ятру, цього дивовижного народу горців, лише кілька місяців. Багато це чи мало? Аби сповна пізнати людей, які спромоглися не просто зберегти досьогодні свої прадавні традиції майже в первозданному вигляді, а й не втратити їх після контакту з нашою цивілізацією, — зрозуміло, такого строку недостатньо. Але щоб завоювати довіру горців, здавалося, досить. Проте нас із Ротерікою жодного разу не допустили на жодну по-справжньому значну церемонію — аж до недавнього часу, коли Ту-Рхін, місцевий вождь, офіційно запропонував мені пройти ініціацію і наче стати членом їхньої спільноти.

Тут слід зазначити, що досі ми перебували в дивному становищі, коли нас не сприймали як цілком дорослих людей. Адже в ятру цей статус отримують юнак чи дівчина, яким під час ініціації дали друге ім’я. А те, що у нас вважається прізвищем (а також суфіксальні форми по-батькові), не сприймається ятру як друге ім’я. Можливо, саме ця ситуація і робила нас в очах горців людьми, які не вписуються в їхню світобудову. Нині ж запрошення до ініціації давало мені шанс змінити це.

(Може виникнути запитання, чому таку ж пропозицію не зробили Ротеріці. Але річ у тім, що ініціація дівчат відбувається в ятру пізніше — впевнений, свого часу дружині запропонують пройти її.)

Що ж до небезпеки… Слід визнати, що діти горців змалку виховуються в досить суворих умовах і, хочеш не хочеш, набувають неймовірної спритності і вражаючої фізичної сили. Тому випробування, яке проходять молоді ятру, для них є складним, але посильним — не виключено, що не кожна «рівнинна людина», як вони нас називають, упоралася би з ним. Проте мені здається, я досить докладно описав вище ті причини, через які не бажав відмовлятися від участі в ініціації.

…Сам процес вже описаний мною у відповідній монографії. Тут йдеться про інше, тому не втомлюватиму читача зайвими деталями.

Я зламав ногу, коли ми долали останню ділянку «скаженої гусениці». Так називається вкрай божевільна стежинка, яку, втім, і стежинкою я не ризикнув би назвати. У деяких місцях на її рівну поверхню можна поставити хіба що великі пальці ніг. Однак «гусениця» безперервна, як обгоріла, здиблена хвилями, але все-таки цілісна пластикова стрічка.

На той час, коли ми дісталися «скаженої», я добряче виснажився, хоча й не подавав виду. Один із юнаків, Де, сказав мені, що проблема в диханні. Горці взагалі дуже багато уваги приділяють тому, як слід правильно дихати. Я хотів був щось відповісти, але саме тоді втратив рівновагу і впав. На щастя, ми знаходилися не над однією із численних прірв, через які проходить «гусениця», інакше цим нотаткам ніколи б не судилося з’явитися на світ.

Однак моє падіння не можна було назвати вдалим. Сильний біль пронизав усе тіло — як з’ясувалося, я зламав собі ногу. Мені негайно всунули до рота якесь листя (згодом я довідався, що це джакка, вона має сильну знеболювальну дію, але частіше застосовується у відварі, а не свіжою). Біль негайно відступив, натомість прийшла млявість — і я з відстороненою цікавістю підвівся на лікті, щоб подивитися на ногу. Перелом був надзвичайно серйозний, я це зрозумів, коли побачив вістря зламаної кістки, що прорвало шкіру. Проте, повторюю, завдяки дії джакки я не відчував жодного хвилювання від побаченого.

Я навіть упокорився вже з думкою про майбутню неминучу інвалідність, коли помітив, що ятру, вклавши мене на нашвидкуруч споруджені ноші, тягнуть кудись вище, у гори. Одразу я уявив собі кілька причин для цього, одна фантастичніша за іншу. Може, горці вирішили не залишати мені життя, якщо вже врятувати ногу ніяк не вдасться — і тепер мають намір віднести подалі й скинути в якусь віддалену прірву? Або навпаки, вони просто скажуть Ротеріці, що я помер, а насправді оселять десь далеко, у спеціальному селищі для безпомічних калік (адже в ятру ми ніколи не бачили безнадійно скалічених людей)? Я губився у здогадах і не відразу запитав, в чім річ.

А коли запитав, з’ясувалося, що я не спроможний говорити. Начебто моє горло перетворилося на гумовий шланг для поливання клумб і якийсь пустун наступив на нього ногою, перекриваючи воду.

Мої спроби зрештою було помічено.

Йут-Лад, наставник мисливців й один із тих дорослих, які були присутні на ініціації, звелів мені поводитися тихо й не турбуватися, мовляв, усе гаразд. І щоб заспокоїти мене, він почав розповідати легенду про Світоносного, яку наводжу в